Вірю, що прорвемося. Попри все. Але я принаймні хотіла би прориватися з Залужним

У мене немає жодного фото з генералом Залужним, є лише одна річ з його автографом (вона на фото). Але є своя історія.

Коли москалі перли на Київ, моя «Стугна» стояла на мосту на Броварській трасі, а я з пультом лежала під мостом. Зробила я шалаш з ковдр, щоб не видно було пульта.

Одного разу почула зовні розмову військових про танки, цікаво мені, вилажу повзком з шалаша і щоб нічого не завалилося з моєї халабуди розгинаюся уповільнено, при чому очі мої мандрують міцною поставою військового, що стоїть майже впритул, спочатку вони фокусуються на генеральській зірочці, потім на нашивці «Залужний». Нарешті я розгинаюся повністю і усвідомлюю, що я матеріалізувалася акурат між комбатом 72 бригади і головнокомандуючим обличчям до обличчя. Я стою і по дурному кліпаю…

Зате генерал Залужний розпливається посмішкою і називає моє ім’я: «Таня. Доброго дня».

«Доброго дня», — тільки і вичавила я з себе, так було невдобно.

Так, генерал побував на моїй бойовій позиції Стугни. Буквально на наступний день з неї мною був підстрелений танк.

Фартовий у мене командир — відклалося у мене в підкірці.

На війні такі речі мають першочергове значення: «МІЙ КОМАНДИР» і «ФАРТОВИЙ».

"Мій командир", бо він був на моїй позиції, навіть знав, як мене звати. Він в мене вірив, і я таки зробила це: зупинила атаку. Звісно, він, Залужний, тепер скрізь і всюди — МІЙ командир. З ним я вірю в своє безсмертя і свій військовий талант.

Його відставка, це особисто для мене питання не політичних ігор, а питання особистого життя і смерті.

І про себе я тут пишу, як про приклад. Бо знаю, що генерал Залужний через свої дії, харизму, талант отримав статус «мій командир» для дуже багатьох військових. Він наш командир, фактор військової вдачі, віри в свої сили. Я знаю, що він цінує бойовий результат. Заради цього теж хочеться старатися.

Україні пощастило, що є військовий командир, який підвищує бойовий настрій армійців. Він на своєму місці.

І не треба мати високий інтелект, щоб розуміти, що провальна мобілізація чи провальний контрнаступ — це питання стратегії, а не тактики. І вони не мають жодного відношення до генерала Залужного, це сфера відповідальності виключно ставки Верховного головнокомандуючого і Верховного головнокомандуючого особисто.

А тепер про тогорічний провальний контрнаступ.

Провальним він був з однієї причини, тому що він був. Розумієте, навіть з чудовим військом, чудовими командирами, чудовими західними танками, але з… голою жопою не наступають. Той, хто був всередині процесу, а не за телевізором, чудово усвідомлював, що жодного шансу на успішний контрнаступ не було.

Отож, в провальному контрнаступі винен той, хто це затіяв, не прикривши жопу. Такі речі затіваються у нас в одному місці в ставці верховного головнокомандуючого, верховним головнокомандуючим. У нас постійно там вигадуються різні «плацдарми» і «фортеці», які не дають українській армії стратегічних або тактичних переваг, зате коштують багато життів солдат, а зате для ставки верховного головнокомандуючого є піаром про «військові успіхи», яких насправді немає.

Всі, хто про це знає, змушені мовчати. Щоб не погіршувати ситуацію в інформаційній війні.

Отож, я з початкової школи знала, що таке «Пірова перемога»…, а тепер мої знання, на жаль, збагатилися синонімом «піарова перемога».

Тепер поясню про «голу жопу», яка вбивала всі шанси на успішний контрнаступ. У нас другий рік поспіль жорсткі бої по всій лінії фронту.

Для успішного контрнаступу треба було/треба буде стабілізувати більшу частину фронту. Це означає тотальну мобілізацію диванних споживачів телесеріалів «Свати», щоб заповнити особовим складом окопи і бліндажі, щоб звільнити професійних успішних воїнів від тупого риття окопів і ближнього бою для професійної роботи з масового знищення ворога завдяки новим технологіям та новітній зброї. Успішні воїни з досвідом виживання і знищення ворога швидко опановують нове, піднімаються на нові рівні… Це би значно підняло наші успіхи в обороні і стабілізувало би ситуацію на великих ділянках фронту, де би в спокійніших умовах свіжомобілізовані змогли би переймати досвід.

Одночасно для стабілізації чималих ділянок фронту треба будівництво укриттів, використовуючи зручності рельєфу, при чому без жалю відступити з місць без вигод, якби це не шкодило піару ставки головнокомандуючого. Ми на своїй землі у нас є бетонні заводи, безліч будівельної техніки з «великого крадівництва», багато вільних коштів в бюджеті, судячи з державних закупівель тих самих яєць по 17 грн. А укриття — це половина успіху будь-якої військової роботи зі знищення ворога. Укриття треба на різній дальності від фронту для різних засобів. Такі укриття дадуть можливість результативно працювати професіоналам, стабілізувати великі ділянки фронту, прикривати свіжомобілізованих, звільняти професійні ресурси для наступів. Зараз на фронті укриття — це біда, це повний провал, це лише залишки мирного фонду, спадок радянського союзу (труби, водокачки, руїни ферм і заводів), а також укриття, набудовані кацапами/ бурятами.

На кожне вдале укриття черга стоїть з працівників війни… Я не кажу навіть про нуль. За укриття в 15 км від фронту підрозділи б’ються. Дуже багато важливої роботи зі знищення ворога робиться з такої дальності, якщо, хто не знає.

Будівництво укриттів — це державна програма, яка приймається на рівні президента, це стратегія. Мобілізація — це виключно питання Верховного головнокомандуючого.

Перше, я так розумію «не тягнуть». Не вистачає мізків, менеджерів, хочеться красти в старих добрих схемах…

Друге, ще складніше питання. Погодьтесь, всі ми розуміємо, чому ЗЕ так не подобається брати на себе проблеми такої необхідної Україні мобілізації. Тому що мамині квіточки, диванні експерти, великі прихильники переможного контрнаступу без їх безпосередньої участі —
це є золотий фонд електорату Володимира Зеленського і «слуги народу». Жалко Зеленському своїх фанатів в окопи відправляти… Вони йому в соцмережах потрібніші.

Але на фронті, якби презирливо я до таких не ставилася, вони теж потрібні. Хай малоефективні. Але вони дозволять вивільнити професіоналів для професійних дій зі знищення ворога, і це замкнуте коло, коли ці самі професіонали війни будуть їх прикривати, тримати ворога на відстані, забезпечувати таким чином «виживаємість» свіжомобілізованих попри їх неефективну роботу.

А ще є складне питання, яке мусить брати на себе виключно верховний головнокомандуючий: час від часу знімати ППО з охорони великих міст і проріжувати кількість літаків, які рівняють лінію фронту кабами і ракетами. Повірте на фронті від ракет і авіаційних бомб в сотні раз більше загиблих, ніж в тилових місцях, і це теж люди, а не просто військові, вони теж чиїсь батьки діти… а ще це захисники всієї України.

На жаль, всі ці важливі стратегічні питання в тому місці, де вони мусять вирішуватися, в ставці верховного головнокомандуючого не вирішуються. Не хочеться вірити, що ми йдемо сходами вниз. З таким командиром, як Залужний принаймні віриш в свої сили, в армію і намагаєшся не думати про це…

Але інколи гризе очевидна думка, що якщо в ставці верховного головнокомандуючого був би хтось інший, причому навіть байдуже хто, то наша армія була би успішніша хоча би тому, що власний головнокомандувач менше би її знищував недолугими стратегіями оборони і наступу, що плануються з позиції піару.

Але тут же включається інша страшна своєю очевидністю думка: Зеленський кращий, ніж його НИНІШНІ фанати. Він найкраще, що є серед усіх них. А їх багато… І з таким обозом ми повинні прорватися.

І я вірю, що прорвемося. Попри все. Але я принаймні хотіла би прориватися з Залужним. Мені буде трохи спокійніше і трохи впевненіше попри все.

Джерело