«Мам, а я вже позбавлюсь цього остаточно, цих травм, які знищують життя?»

Знаєте ж, що на світлині під постом? Так, це — сухарі. Які я вперто сушу вже багато років підряд. Сушу в Одесі, Києві, Торонто — скрізь, де жила чи живу.

Ні, я не зійшла з розуму, не набиваю сухарями торби, коробки, не ховаю під подушками.

Але в мозку назавжди застрягло — «хліб не можна викидати». В моєму житті не було такого, що хліба не вистачало. Але багато хто із наших людей 2 роки тому зіткнувся з відсутністю хліба в прямому сенсі…

З цим сушінням сухарів я намагалась зрозуміти, чому я так вперто і неусвідомлено повторюю патерни своїх бабусь?

Так, я знаю, я багато читала і читаю про Голодомор в Україні. Читала і знала, коли все це ще не було «на часі». Мені якось випадково про голод в нашому селі розповіла моя вчителька, наша далека родичка. А, оскільки голод на півдні Одещини (те, що Бессарабія) був у 1947 році, то в мої 10 років (вік, коли я про нього дізналась), навкруги було багато живих свідків. І я потроху розпитувала. І бабуся, і бабусині подруги, які в неділю збирались у когось з «дівчат» по черзі, розповідали.

На превеликий жаль, я темою голоду цікавилась тоді побіжно, несерйозно, між іграми і читанням тодішньої популярної літератури про «піонерів-героїв». Тому верифікована інформація зацікавила мене значно пізніше. «Жовтий князь» Василя Барки був громом серед ясного неба. Десь в році 92−93.

Пізніше вже дізналась про Джеймса Мейса і «Ваші мертві вибрали мене».

А ще пізніше про Ґарета Джонса, британського журналіста, який першим у західній пресі під власним іменем заявив про масовий голод в Україні. І, звісно, був знищений безжальною та репресивною кадебігською машиною.

Віктор Ющенко зробив колосальну роботу, змусивши і світ, і Україну — всіх нас, — згадати, не забувати, почати вшановувати і говорити про страшну, чорну трагедію нашого народу.

Не так давно подивилась документальний серіал на Суспільному «Голодомор. Літописці» із 4-х епізодів. Автор сценарію — Олександр Зінченко.
Варто сказати, що це дуже потужна, професійна, важлива робота українських документалістів. Це якісно знята документалка, яка аргументовано і фактично розповідає про те, як колективний Захід підігрував Сталіну у приховуванні геноциду.

В серіалі детально досліджується тема байдужості світу. Цивілізований і благополучний світ справді не зреагував на загибель мільйонів людей практично у центрі Європи.

І ота скотина, американський журналіст, лауреат Пулітцера Волтер Дюранті, спокійно дожив до старості і був шановною людиною. А це саме він, вступивши у змову з такими самими акредитованими в СРСР іноземними журналістами, вирішили не повідомляти про геноцид.

Знаєте, для чого вони це зробили? Для того, щоб Сталін і його кліка не позбавили їх доступу до кремля, до його джерел. Бо відсутність доступу робило цих журналістів непотрібними своїм редакціям. Справді, «цінні кадри», попри все, заробляли гроші і славу, цинічно, на десятиліття, замовчуючи найжахливішу катастрофу нашого народу, яка забрала, за різними даними, від 4 до 7 мільйонів життів українців. Немає точних цифр.
У фільмі йдеться і про те, як працювали тоді дипломати, як, наприклад, грецький дипломат розумів ситуацію і повідомляв своєму уряду про це.
Є пояснення, чому саме українців знищували, як працювали доноси, чому навіть через кілька десятиліть після Голодомору смертність в Україні була більшою там, де він був, а народжуваність більше там, де його не було.

Для мене найцінніша і найважливіша саме четверта серія циклу, вона називається «Тінь», і в ній мова йде про те, які травми народжують катастрофи взагалі і катастрофа Голодомору зокрема. Як успадковуються певні поведінкові моделі, як стереотипи поведінки допомагають людям виживати, як це все проявляється в нас, тих, хто не знає, не пам’ятає голоду. Як пропрацьовувати травми, як їх позбавлятися.

Травми Голодомору — це ж не лише про харчову поведінку. Далеко не про харчову, з цим як раз все зрозуміло.

Ця серія мені допомогла зрозуміти мою маму, наприклад. Боже, ну як же мене дратували слова на будь-які плани і пропозиції — «це ж треба ще дожити!», «як доживу, тоді скажу, що зараз говорити?!».

Або — «не пиши погано про владу, тебе ж вб’ють!». Або — «сиди тихо, що ти скрізь лізеш, ти хоч, щоб у тебе були проблеми?!».

Але ці всі слова, вся поведінка наших батьків була направлена лише на одне — вберегтися самим і вберегти дітей. Бо вони все пам’ятали!

Звідси і оце, теж раніше бісяче: «Ти поїж, що ти ходиш голодна?», «Боже, яка ти худа, аж світишся, одні очі видно», «нагодуй дитину, бо як дитина нагодована, то пів роботи зроблено», «Як це їсти без хліба? ану візьми шматок хліба, ситніше буде».

А ще безкінечні діалоги:

— Купіть мені мішок цукру.

— Навіщо мішок? Немає проблем з цукром, купимо, як буде треба, купимо, скільки захочеш.

— Ні, купіть мішок, нехай лежить.

Або:

— У тебе забита морозильна камера! Може, треба звідти діставати харчі?

— Та де там забита? Не чіпайте, хто зна, як воно буде далі.

І це лише в розрізі їжі. А все інше?!

Нещасні наші батьки, нещасні наші бабусі-дідусі, прабабусі-прадідусі. Цілі покоління не жили, а виживали.

Я часто думаю, особливо зараз, про те, що як не винищували, як не залякували, як не саджали, не розстрілювали, відправляли до Сибіру, репресували, віднімали все, відучали чинити опір, карали жорстоко за все, а дух залишився.

Розумієте, залишився непереборний дух гнати покидьків, ворогів, оцю наволоч з нашої землі! Не віддавати свого! Попри негативну селекцію, попри навчену безпорадність, попри знищення лідерів, знищення приватної власності, формування «общности — советский человек»!

Щоб позбутися історичних, ментальних, психологічних травм минулого, мають змінитися 3−4 покоління. А у нас жодне покоління, з початку 20-го століття, не проживало свій вік нормально і спокійно, щоб без пертурбацій і потрясінь.

Говоримо про це з донькою. Вона сидить і рахує, яке вона покоління. Після Голодомору. Виходить, що четверте.

І моя донька питає мене з надією:

— Мам, а я вже позбавлюсь цього остаточно, цих травм, які знищують життя?

Може бути, доню, може бути. Але це не точно…

Джерело