Чому навіть зараз медіаспільнота обурилася тиском на Бігуса і Ніколова, але надалі мовчить про утиски П’ятого, Прямого і Еспресо?

Стежити за журналістами, шантажувати їх, тиснути на них в будь-який спосіб — зло, треш, угар, авторитарна содомія.

Але й робити маніпулятивні розслідування, однобокі, незбалансовані чи політично упереджені, також зло, треш і угар. Це не про прізвища, це про явище.

Кейс «розслідувачів» і «антикорупціонерів» починався, як рожеві бажання здолати корупцію. Західні донори наївно вважали, що ця стежка приведе українське суспільство до… чогось світлого. Це була хибна надія. Шкода, що помилковість в голос озвучив лише пан Роман Ващук.

…золотий дощ грантів призвів до того, що розслідування досить часто втрачали моральну сторону. Здоровий глузд. А в окремих кейсах стали елементом зведення політичних рахунків під вивіскою боротьби за все хороше із усім поганим. «Що» чи «хто» є поганим, досить часто вирішувала не логіка, а замовник сенсацій чи «добродій», котрий показував розслідувачам певну інформацію.

Наприклад, коли емоційний розслідувальний матеріал чекає оприлюднення до передвиборчої кампанії, а потім стає одним із інструментів атаки на одного з кандидатів в президенти, це не про журналістику і розслідування. Це про використання зливу інфи з метою політичного кілерства.
Так, дієва пропаганда і маніпуляція, це мікс правди, трактовок, специфіки подачі, брехні. Коли розслідування використовують З ТАКОЮ метою, розслідувач чи журналіст стають інфокілерами. Тобто припиняють виконувати свою суспільну місію.

Чи означає нечистоплотність журналістів, чи розслідувачів, що влада чи хтось має право їх шантажувати, чи залякувати? Ні.

Обурення медіаспільноти має ґрунт. Але… Чому медійники не вбачають своєї провини в ситуації? Вони ж власними руками доклалися до ситуації, стали її інвесторами.

З 2014 по 2019 слава акул пера кувалася в теплій ванні, коли влада запрошувала на пресконференції президента усіх, а слово давала і критикам. В ті далекі часи журналісти могли тролить президента приходячи на публічні заходи із прінтами-викликами. Пам’ятаєте «я тобі не дорогенька»? В ті далекі часи, коли Банкова озиралася на антикорупційні зауваги Заходу, вона практично мовчки погоджувалася — журналісти мають право, медійники не боялися ставити гострі питання. І питання ставилися, і влада (в реакцію на них) позбувалася тих чи інших людей.
Але ж в боротьбі з драконом головне що…

Правильно — не стати драконом.

Зірки медіа-кусачесті за п’ять років відчули «смак крові» і зрозуміли — в їхніх руках потужний інструмент. І цей інструмент може набагато більше, аніж просто давати стабільну зарплату і контролювати політиків. Він може привести правдорубів в політику, а там… а там «чесні і антикорупційні» дивним чином опинилися в наглядових радах і при посадах із дуже солодкими зарплатами. А деякі перевдягнулися у замовних телеграмних трешогонів Банкової.

От в цей момент ейфорія правдорубства де поділася?

А хтось помітив, як змінилася після 2019 поведінка тих, хто зухвало принтував на груди «я тобі не дорогенька»? Скільки критичних запитань було на пресках президента в перший рік каденції, а скільки потім? Де поділася завзятість і принциповість, медійників, коли почали «траплятися» кейси типу Ріфмастера? Ви ж пам’ятаєте, як в прямому ефірі першими особами країни була скасована презумпція невинуватості, а деякі медійники раптом стали прокураторами? Як швидко акули пера вирішили, що справа вагнерівців неактуальна? А як часто в новинах зараз тема Червінського?

Уявіть, що щось подібне відбувалось би з 2014 по 2019? Отож.

Ті ж медійники, що дозволили використати себе в глобальній інфокампанії по убиванню іміджу владних політиків 2014—2019, раптом стали плюшевими (велюровими?) і беззубими щодо мешканців Банкової 2019−2024. Це Порошенкові можна було закидати Гладковського і кілька друзів молодості. Чи настільки ж жорстко реагували правдоборці на тотальне призначення друзів дитинства, однокласників, одноквартальників Зеленського?

Журналісти і розслідувачі, ньюзруми і активісти — на якому етапі вони стали закривати очі на владну катастрофу усіх рівнів? ЧОМУ вони вирішили стати лояльними?

Чому медійний цех так швидко пробачив Зеленському, що його посіпаки плюнули в лице журналістам, заявлявши, що … журналісти більше не потрібні, а комунікація із суспільством буде вестися напряму, через ТГ канали?

Чому навіть зараз медіаспільнота обурилася тиском на Бігуса і Ніколова, але надалі мовчить про утиски П’ятого, Прямого і Еспресо? Це ж ваших колег цинічно викинули з мовлення — де цехова солідарність? Натомість, а де обурення на адресу інфотрешу, який від 2019 транслювався на «плюсах»? Якби у нас було здорове профісередовище із почуттям гідності, чи не потрапили Мосейчук і Ко до переліку нерукотисканних?

Зрештою, чому журналісти найбільших телеканалів покірно пішли в цензуроване рабство зомбомарафону — абсурдне, незбалансоване, брехливе телевидиво? Чому їх за це не засудили колеги медійники-активісти-атикорупціонери?

На якому етапі «не дорогенька» стало «недорогенька»?

Медійники і розслідувачі своїми руками дозволили владі робити що завгодно. Тим, що увірували у власну непогрішність і безпомилковість. Тим, що втратили відчуття здорового глузду і міри. Тим, що вирішили, що вони вершителі доль політиків. А потім… безтзубістю до нинішніх.
Перепрошую, але коли один із резнансних розслідувачів обурюється тиском на колег, але в останньому абзаці додає «можливо президент не знає, що робить його оточення»… це іміджеве самогубство. Тобто Цар гарний і добрий, а бояре в нього погані?

Так, чорти, які тиснуть на розслідувачів, просувають цензуру, будують в країні авторитаризм — зло. Але, вибачте, це зло привели до влади і випестували ті, хто вирішив Зеленського критикувати менше, аніж Порошенка. Тепер вони отримали бумеранг. Це не про прізвища, це про явища. Якийсь жабогадюкінг виходить.

У підсумку програє суспільство. Бо спершу медійниками вбивається (досить часто маніпулятивно і необґрунтовано) довіра до політики і інституцій. А потім така неадекватна поведінка інформаційників вбиває довіру до самих медіа.

Як наслідок, втрачається віра в усе. І в усіх.

Джерело