Неймовірний подарунок від тітки

Пана Василя, ви­хідця із далекого села на Опіллі, а нині — успішного підпри­ємця у Львові, наздогна­ла кругла дата. Минало п’ятдесят літ, відколи його народила мати. Вітали ювіляра гості, як сказав би Іван Якович, «з вершин і низин»: професори, за­служені діячі, а також люди приземлені, від верстата і плуга. Увага кожного юві­лярові однаково була до­рогою. Коли за розкішним столом, що його накрила дружина Ганна, промовля­ли тости, він розгубився від хвилювання. А заспо­коївся, коли слово взяла мамина сестра — цьот­ка, як кажуть галичани. Побажала племінникові здоров’я, доброї долі. А її подарунком став… саджа­нець яблуні. Від несподі­ванки, напливу почуттів пану Василеві щось стис­нуло у горлі. Такий про­стий, але такий дорогий його серцю презент…

Майже кожних вихід­них цей, вимордуваний міським темпом життя чоловік, вибирається зі Львова у мамине село. Кілька годин перебування там вистачає, щоб зняти всі стреси мегаполісу. За­палить у хаті, приляже на дерев’яне ліжко, де спав з дитинства, вип’є смач­нющої домашньої води, пройдеться знайомими стежками, побалакає із сусідами, розімнеться з лопатою-косою-грабля­ми, вдихне сільського по­вітря — і, хоч потім трохи болить спина, довго по­чувається щасливим.

А ще обов’язково «провідує» яблуньку, що її подарувала тітка. За шість років посаджене деревце добре укоріни­лося, розпустило крону, родить смачні плоди. Бере їх собі на роботу. Легко міг би купити фрук­тів на базарі, але ж хіба вони зрівняються з до­машніми? Для прикладу, ось із цим яблуком з його дивним ароматом і не­звичним смаком, в якому, здається, є додатково щось ніби від персика, абрикоса і меду.

Щоразу, коли починає рябіти в очах від довгого сидіння за комп’ютером, Василь дістає із сумки домашнє яблуко, надку­шує і, перш ніж спожити, довго-довго затримує в роті — ніби хоче сповна насолодитися потужною енергетикою його соків. І при цьому неодмінно зга­дує рідну тітку. Бо вона своїм подарунком шес­тирічної давності щоразу навертає його на рідне обійстя.