«Навіть на ювілей дружини не співали „Многая літа!“ Бо — війна…»

На автобус до маминого села я не встиг, тож довелося брати з міста таксі. Зазвичай тієї їзди хвилин п’ятнадцять, зате скільки новин-вражень під час таких ось поїздок наслухаюся про життя-буття! І не тільки про місцеве…

Водій автівки — мій давній знайомий, познайомилися-здружилися з ним 47 років тому, коли здобували водійські права. Через це часто довіряє мені те, що з іншим, може, говорити не починав би.

— Що воно там у твоєму-нашому Львові робиться? — ганьблять місто на всю Україну! — обурюється Андрій. — Я кажу про весілля у крутому ресторані того молодого прокурора і тієї дівчИни з «ДеБееРу». Двометровий торт за 100 тисяч, а то й більше гривень! — де таке бачено? Фата десь на метрів десять тягнеться по землі. Дорогі феєрверки, квітів на оформлення привезли ніби з усієї оранжереї! А ціна їх яка! — пишуть, що коштують вони до 70 тисяч доларів. Про дорогі наїдки для пів тисячі гостей навіть не кажу. Пишуть, що не менше мільйона доларів пішло на те весілля! Де таке бачено в наш час? А не могли б ті молодята бодай половину витраченої на забаву суми віддати нашим хлопцям на фронт — на дрони і тепловізори? Скільки життів уберегли б! Не одна мама воїна подякувала б тим молодятам…

Андрій уважно дивиться на дорогу, але виливати свої жалі не перестає.

— А тому Пономарьову, Дзідзьові і Поляковій не встидно було дерти горло на такому весіллі? Не задарма ж співали! Їм не приходила в голову думка: де молоді люди взяли такі величезні гроші на розкішне весілля? І чи воно доречне, до часу? Бо які можуть бути розкоші тепер?

Торік у моєї дружини був ювілей, справляли її 60-річчя. Зійшлися в хаті за столом всі свої, тепло привітали мою кохану, вручили подаруночки, погомоніли при каві про те і се. І розійшлися. Але не співали. Не повіриш, Іване, навіть «Многая літа!» під кінець не затягнули. Бо — війна. Зараз не до гульок! От переможемо — тоді наспіваємося!

Я Андрія не перебиваю. Але щоб «захистити» Львів, даю йому зустрічне запитання:

— А що, друже, у твоєму-нашому Тернополі робиться? Голову облради і двох заступників голови обласної військової адміністрації впіймали на хабарі. А міському голові Надалу дорікають, що у Маямі його 26-річна донька Настя купила маєток майже за два мільйони доларів! Ні у кого з молодят таких шалених коштів раніше не було. Наше НАБУ і американське ФБР перевіряють походження тих фантастичних грошей. А перед тим мер Надал справляв своїй доні у львівському ресторані весілля на широку ногу. То як нам бути із цим?

Андрій не знає що відповісти на мої «закиди». Та й часу на це не має — я вже на місці, приїхав у пункт призначення. Дивлюся: шофер мій якийсь пригнічений після «весільної» розмови — справді, веселого у ній було мало. Добре, що поруч виявився ставок. Андрій згадав, що має домовитися з фермером і приїхати у неділю порибалити сюди — щоб відпочити від всяких поганих думок. На тому і роз’їхалися…

Розмову у таксі я згадав ще сьогодні. Але вже в іншому транспорті. Жіночка розказувала свої проблеми: знайома пенсіонерка у лікарні за один день витратила «на системи» півтора тисячі гривень. Пенсія і неї — 3200 грн. А «колотися» їй треба ще довго…

Згадала ця пані і про нинішні забави. Розповіла, що торік женила свого сина. Адміністрація кафе попередила, щоб не було ніякої музики-гульок і щоб не засиджувалися — бо війна. Ледве вмовили, щоб дозволили молодим потанцювати їхній перший танець. Музиканти так тихо грали, що у кінці залу їх майже не чули — ситуація…

От я собі і думаю: чому ОДНІ обмежують себе у найменшому — бо війна. А ІНШІ не визнають ніяких обмежень. Для них війна не існує.