Задача буде зробити меморіальний цвинтар не лише місцем скорботи, а й пам’яті…
Тут недопустимі шорхання в боку в бік — то Лиса гора, то Бабин Яр. Бо за наслідками йдеться не лише про повагу, йдеться про фіксацію ставлення до тих, хто творив історію цієї країни. А це окрема лінія фронту
Майже 3 квадратні кілометри. Більше 300 тисяч поховань. Від 1846 року і дотепер. Майже кожного дня кілька нових могил.
Власність United States Department of the Army. Маєток генерала Лі, який через мстивість «північників» до «південників» став кладовищем для перших, а потім символом примирення перших і других.
Арлінгтон. Як тільки в Україні активізується дискусія про національний військовий меморіальний комплекс, в першу чергу згадують саме це місце. Чому?
Через стереотипну картинку — зелений газон, столітні дерева і типові лаконічні надгробки, наче та військова лава — вони пішли, але вони і далі в строю. Тільки тепер їх служба — пам’ять, історія, приклад.
В США 164 національні меморіальні кладовища, де ховають\ховали переважно військових. Є ще державні ветеранські. Підхід до впорядкування місць поховань військових скрізь однаковий. Так не лише в США. Британські, польські, німецькі військові кладовища — лаконічно, доглянуто, по військовому вишикувано, однотипно — все говорить про те, що тут місце спочинку військового. Навіть якщо це президент країни.
Що об’єднує усі наведені приклади — немає захаращення, вдосталь простору на території. Є поєднання функцій: тут і місце останнього спочинку, яке можна провідати… тут і пам’ятники чи меморіали на честь особливих подій… тут є простір для ритуалів і церемоній, так і для екскурсій. Зрештою, доглядають за ландшафтом — впорядкована трава, дерева, кущі.
Важливо — позаяк кладовище є національним або державним, там регламентовано вигляд надгробка — там усі рівні. Хоч ти солдат чи матрос, хоч ти сенатор чи глава держави — ти служив своїй країні, ти рівний із іншими, хто так само служив.
І коли в Україні предметно підійдуть до питання, «де має бути національний військовий меморіальний комплекс і яким він має бути?», то нам також доведеться продумати все — від резервування естетичного місця (це великий комплекс, він не може бути аби де), до прорахунку на скільки десятиліть його вистачить. Від визначення, хто і за якою логікою матиме право отримати спочинок на військовому цвинтарі та як мають виглядати надгробки (це територія державна, тут правила встановлює держава), і до розуміння — які рослини мають бути на території. Зрештою, яка має бути офіційна церемонія та наскільки зручно її проводити — на Арлінгтоні доріжки між секторами і між могилами прокладені так, щоб ними міг пройти кінний лафет-катафалк.
Задача буде зробити меморіальний цвинтар не лише місцем скорботи, а й пам’яті…
Окремою проблемою буде прокомунікувати із близькими тих людей, кого держава захоче поховати на меморіальному цвинтарі. Це буде дуже непросто. І обов’язково постане питання, що таких цвинтарів має бути кілька. Повторюся — в США лише національного статусу — 164.
Доведеться продумувати кожну найменшу деталь. Тут недопустимі шорхання в боку в бік — то Лиса гора, то Бабин Яр. Бо за наслідками йдеться не лише про повагу, йдеться про фіксацію ставлення до тих, хто творив історію цієї країни. А це окрема лінія фронту.
