Портрети на могилах: так чи ні?

З наближенням 1 листопада, дня, коли християни поминають своїх рідних, близьких, неминуче виникає питання, чи належно облаштовано місце їх вічного спочинку. Навіть у сімейному колі часто виникають запальні дискусії, яким має бути надмогильний пам’ятник.

Знаю родину, де брати старшого віку розсварилися через вигляд гранітної плити на надгробку матері. Один наполягав, щоб майстри вигравіювали там фото матусі у молодості. Другий, який, власне, фінансував замовлення, категорично заперечував. Мовляв, достатньо буде і хреста. У крайньому разі погоджувався на зображення печальної Матері Божої та Ісуса Христа.

Сперечаються досі…

На наших цвинтарях пам’ятники на могилах стоять усякі. Доволі скромні - вапняковий хрест «під дуба», хрест з нержавійки, стели з дешевої «крошки» і мозаїчних камінців. Дехто через матеріальну скруту ставить дерев’яного хреста, а могилу густо засаджує барвінком, іншими квітами або вічнозеленими кущиками. Іноді просто садить калину…

А є доволі коштовні монументи, помпезні ансамблі із чорного, червоного граніту, навіть скульптури. Я бачив портрети на них у повен ріст. Поетичні присвяти на таких меморіалах виведено ледь не золотими буквами…

Дехто ставить собі пам’ятник ще при житті - щоб знати, яким його вічний пристанок виглядатиме ПОТІМ.

Скільки могил — стільки смаків, стільки варіантів…

Який з них вибрати? Наскільки доречним буде він?

— Часто бачу на надмогильних плитах лики Матінки Божої та Ісуса, а під ними ім'я-прізвище похованих осіб без початкових слів «Тут спочивають…», — розмірковує священник з більш як 40-річним стажем Степан Цихуляк зі села Демні на Стрийщині. — Коли приходять на цей цвинтар жителі інших областей, де сповідують інші традиції, то, буває, іронічно кажуть: «Поховані тут у вас люди різні, а портрети чомусь всюди — одні і ті ж…»
Я більше схильний до того, щоб на надмогильних пам’ятниках були викарбувані портрети цих людей. Внуки-правнуки, наступні покоління односельців матимуть уяву, як виглядали їхні предки, краяни…

Що ж, можна по-різному облаштовувати могили. Єдиних стандартів нема. Це — справа суто приватна, доволі делікатна. Але, як на мене, основне — не у декораціях. А у щирих почуттях, світлій добрій пам’яті про тих, кого з нами вже немає.