Оказія з окулярами
Вони, напевно, уже геть чисто зносилися. Бо коли нахиляю голову, шукаючи на клавіатурі клавішу з потрібною буквою, стрімко сповзають з носа. І тим дуже нервують мене
Ще більше злостився, коли «Оптика», яка у кількох десятках метрів від моєї роботи, виявилася зачиненою. Добре, що на дверях є табличка з контактними телефонами. Напевно, думаю, майстер відлучився на обід. Або ж тимчасово закрився через повітряну тривогу…
Набираю вказаний номер. Довго ніхто не піднімає трубки. Зрештою, на тамтому кінці чую тихе, якесь втомлене «Алло!». «Коли можете прийти на свою фірму і відремонтувати мої окуляри?» — запитую. У відповідь — довга пауза. А потім — «Пробачте, але не скоро. Я зараз на сході…»
Тепер мовчу уже я. А потім беру себе в руки та дякую невідомому майстру, який залишив улюблену роботу заради ВАЖЛИВІШОЇ СПРАВИ.
Запитую його:
— А ви часом не десантник?
— Саме так…
— Тоді вітаю вас із професійним святом! — у новинах про це почув.
— Дякую…
Окуляри я так і не відремонтував. Не хотілося шукати іншої «Оптики». Запасними «очима» виручила колега. Свої лінзи піду поправити у знайоме місце. Дочекаюся, коли в цю «Оптику» повернеться з фронту її господар.
