«Зупиняє поліцейський, запитує, куди їдемо. «На ночівлю у готель «Затишок». «Так по нєму только что прілєтєло»…

Її день починається з телефонних дзвінків і завершується пізно ввечері пакуванням чергової посилки на фронт. І не лише посилки, а цілого буса, щоб особисто відвезти найнеобхідніше якомога ближче до «нуля». «Волонтерство — це про людяність, — каже Наталія Дробот. — Наші воїни мають відчувати, що за ними стоїть країна, що про них пам’ятають, на них чекають».

— До війни я працювала у суді, потім у сільській раді Мурованської громади, що на Львівщині, — розповіла журналістці «ВЗ» пані Наталя. — З перших днів великої війни долучилася до волонтерського штабу (його голова Ольга Тимик), який відкрили у Палаці мистецтв на вулиці Коперника.

— Що стало для вас особистим поштовхом долучитися до команди волонтерів?

— Думала, ця війна закінчиться швидко. Але дні йшли, а війна і далі тривала. У мене двоє неповнолітніх синів — 16 і 13 років. Розуміла, що хочу, щоб не йшли на війну, а росли, навчалися, жили у вільній Україні. Тому треба зробити все для того, аби та війна якомога швидше закінчилася, і щоб мої діти не жили у стані війни. За час війни мої сини виросли й змужніли, стали волонтерами й моїми помічниками.

— Пригадую, у перші дні війни на вулиці Коперника стояла черга з автомобілів — львів’яни привозили теплий одяг, продукти, гроші. Зараз ентузіазму трохи менше… Як вдається збирати кошти на підтримку українських воїнів?

— Зборів не припиняю ніколи. Мені болить, коли треба закрити збір на щось дуже потрібне, а зібрати потрібну суму не вдається. На мої збори донатять ті самі люди. Дехто вважає, що війна десь там, на сході, думають, що у нас війни нема або що сюди не прийде… Завжди переконую: якщо не будемо допомагати хлопцям і дівчатам стримати ворога, то війна до нас швидко наблизиться. Якщо людина не довіряє волонтерові (були різні випадки), рекомендую, щоб купила сама щось з того списку, на який збираємо, і адресно надіслала на фронт.

— Ви не лише збираєте й відправляєте на фронт передачі, а й особисто возите…

— Так, і робимо це з 2023-го. Одного разу людина, яка пройшла АТО, ветеран Володимир Слабінога з позивним «Малий» запропонував мені створити волонтерський фонд. Ми спільно зареєстрували Благодійний фонд «Прайд левів». Чого найбільше бракує на війні? Машин. Відразу відігнали на Харківський напрямок машину Володиного друга — військового Святослава Строгецького, який, на жаль, загинув, а потім на Донеччину авто мого тата — Віктора Дробота. Тих машин давно немає… Це були наші особисті донати для фронту, чим дуже пишаємося. Пакуємо з Володею бус і веземо одяг, продукти, засоби гігієни, маскувальні сітки… Недавно військові надіслали мені FPV-дрон, казали, його можна виставити на якомусь аукціоні. Але я показала його знайомим хлопцям, які займаються такою технікою. З’ясувалося, дрон придатний для «життя» на фронті, тож замінили окремі детальки, і дрон повернеться на фронт. Тепер мені ще три дрони прислали, то ми ще й FPV-шки будемо ремонтувати. От 19 січня вирушаємо на Сумський напрямок, позабираємо «поранені» дрони і привеземо на реанімацію.

— Везете подарунки одній бригаді чи їздите завжди у різні?

— Військові нам пишуть, чого найбільше потребують. Яка бригада є на напрямку, куди їдемо, туди і закидаємо те, що попросили. У нас не існує поняття — наш чи не наш. Вони усі наші! Там є хлопці з Кривого Рогу, Харкова, є львівські… Здружилися з чужими людьми, які чекають на нас як на найдорожчу родину.

— Який момент у волонтерській діяльності був найскладнішим?

— Найскладнішим було розпочати збір донатів. Мені здавалося колись, що це дуже легко, — оголосила, що треба стільки-то коштів на ось таку річ, і люди скинуться. Але так не виходило. Коли я людині пообіцяла, що за два тижні закриємо збір на необхідну на фронті річ, а мені не вдавалося вкластися у той термін, страшенно переживала. Пригадую, одного разу треба було купити й відправити плитоноски для бронежилетів. Попросили три. Це було ввечері. Пообіцяла завтра «щось придумати». А «завтра» ці хлопці загинули. Вранці мені зателефонували і повідомили сумну новину. Розумію, що не моя у цьому вина, бо за ніч я би навіть не встигла назбирати, купити і відправити три плитоноски, але моя душа плаче досі…
Ще була одна сумна ситуація: ми довго збирали на турнікети для аптечок. Хлопці їхали на позиції, підганяли мене, мовляв, організуй хоч кілька. Зібрали, купили і відправили. Мені висвітило, що їх доставили, але не було зворотного зв’язку. А через тиждень нам повідомили, що аптечки забрали, але біля Нової пошти був приліт, і хлопці загинули з тими аптечками… Або ще випадок: збирали хлопцеві на шолом, плитоноску і навушники. Усе купили. На Різдво пішов на бойове завдання, але й досі з ним нема зв’язку… Такі моменти тяжко пережити, хоча розумію, що це війна. Але серце мені болить за кожного, бо кожен — наш.

— Який момент за час волонтерської роботи надихав найбільше?

— Коли наші зайшли у Курську область, ми поїхали вперше на Сумський напрямок — до танкістів 17-ї танкової бригади, в якій були хлопці з Кривого Рогу. Ми з ними познайомилися у соцмережах. Хлопці провели до себе, там стояли їхні танки. Ці люди, яких ми досі не знали, були такі щасливі, раділи, як діти, що ми до них приїхали, їхні очі просто світилися! «Ви з нами хоч трішечки побудьте», — казали. От коли приїжджаємо і бачимо очі наших захисників — втомлені, але такі щасливі, такі моменти надихають до нових зборів і нових поїздок. Пригадую, приїхали у медроту, а вони нам сказали: «Бережіть себе для нас». Іноді бувають такі моменти, що починається обстріл, треба швиденько виїжджати з небезпечного місця. І вони зі сльозами на очах питають: «А ви до нас ще приїдете?». І щиро дякують.

— У кожній поїздці на вас чатує небезпека. Вам не страшно?

— Страшно. Але на фронті захисникам ще страшніше. Пригадую, поїхали у Сумську область до морпіхів. Треба було скоротити дорогу, ми заблукали, заїхали у якесь село — біля росії. Хлопці кажуть: «Ми вас заведемо короткою дорогою». І завели нас так, що ми застрягли у полі в болоті, а там бабахкає немилосердно. Було дуже страшно. Хлопці викликали з позицій чоловіка, який пікапом витягнув наш бус з того болота і затягнув у ліс. Ми боялися: якщо би нас «засікли» російські дрони, ми би вже ніколи не виїхали. Молилися, повірте, я ще таких молитов за життя не складала… Були не раз випадки, коли ми їдемо, над нами літають дрони, а заховатися нема де…

— Удома на вас чекають діти…

— Завжди за них переживаю. Але ті хлопці й дівчата, які сьогодні боронять Україну, також мають дітей. Молюся і прошу Бога, щоб ми могли виїхати з небезпечної зони і не постраждати. Усі ходимо під Богом. Якби, не дай Боже, щось трапилося, у мене є батьки, які б потурбувалися про моїх хлопчиків. Так само і Володя. Також міг би сидіти вдома, у теплій хаті зі своєю родиною. Але долаємо 2700 кілометрів — така була наша попередня поїздка в Ізюм і Слов’янськ. Володя цілу дорогу за кермом. Не раз дивуюся, як Володя витримує ті далекі відстані без відпочинку. Але з ним безпечно їхати.

— Якщо вас застає ніч у небезпечній зоні, залишаєтеся ночувати з воїнами?

— Якщо більш-менш безпечно, залишаємося. Але завжди стараємося виїхати. Іноді нам військові знаходять квартиру, де можемо трохи відпочити. Трапляється, передрімали у бусі кілька годин, і поїхали далі. Одного разу нас їхало четверо, я знайшла у Мирнограді готель «Затишок», де ми мали переночувати. У Костянтинівці розвантажилися, поговорили з хлопцями і заїхали у Покровськ на заправку, де на нас чекали військові (привезли нам на ремонт машину на лаветі, яку ми мали забрати до Львова). Не зрозуміли, що Мирноград перед Покровськом, бо нас вело якимись полями, тож проїхали багато зайвих кілометрів. Коли під’їжджали до заправки, були страшні обстріли. Агресори тоді так лупили по Мирнограду і Покровську, а це було 6 січня, коли вони б мали святкувати Святвечір… Виїхали із заправки, їдемо в село, де має бути той «Затишок». Зупиняє нас поліцейський і запитує, куди їдемо. Відповідаю: «На ночівлю в готель «Затишок». А у нього квадратні очі і перепитує: «В «Уют»? Кажу: «Ні, у «Затишок». А він відповідає: «Так по нєму только что прілєтєло». Саме те, що ми заблукали, намотали зайві кілометри, і врятувало нас. Це вже потім ми зрозуміли: у готелях волонтерам не можна зупинятися. Працюють російські агенти і здають місця їхньої ночівлі.

— Скільки днів буваєте в дорозі?

— Дві-три доби. Тому я кажу, що Володя — не лише надійний партнер у волонтерстві, а й неймовірний водій. Я намагаюся розмовляти з ним, пильную, щоб не заснув. Але якоїсь миті просто «відрубуюся». І не раз чую, як Володя жартує: «Дякую, що ти мене підтримала». На місяць їздимо по 2−3 рази. Зазвичай у різні точки.