Запит на політику здорового глузду

Перша – крайнощі.

Безумовно, відсоткова доля російськоімперських імен в назвах, не відповідає їх (імен) реальній значущості у світі, відношенню до України і так далі. Ясна річ, кількість вулиць Пушкіна, це не про «…чудєса і лєший бродіт», а про маркування підкореної території – тавро переможених. Але це не значить, що позбуватися тих міток слід просто розсипавши країною вулиці «героїв Маріуполя» чи «героїв України». Хибною буде і метода – «повписуємо лише місцевих» - така собі помста краєзнавця. Я вже мовчу про логіку «аби замінити», бо це в тренді…

Друга – якесь незбагненне бажання все віддати на вирішення громадськості. Вам не здається, що обирати назви вулиці, питаючи у людей, влаштовуючи голосувалки, це те саме, що обирати рецепт ковбаси, розпитуючи покупців на ринку чи питати як краще будувати літак у пасажирів?

Яким би спокусливим не було бажання «почуть глас народу», визнаймо – в масі своїй цей народ мало обізнаний в темі, не зможе адекватно оцінити (просто має іншу освіту) масштаб історичної фігури або ж залюбки рубане метро «Берестейська», бо… а біс його зна, чого «бо», бо «шось про Брест, а там Лукашенко». А те, що станція закопана у Брест-Литовський проспект, а Берестя є українськими землями… а хіба цим переймається громадськість?

А багато знає громадськість Києва про Євгена Чикаленка? Угу – голосувалку бачили? Чи громадськість Рівного про Яна Якуба Бургіньйона? Отож.

Так, може, фаховими питаннями мають спершу зайнятися спеціалісти? Візьмуть до уваги старі назви вулиць, врахують регіональні особливості, дотримають баланс мілітарних, митецьких, наукових назв-імен? А вже потім те, що має підстави на втілення, буде обґрунтовано для громадськості. Бо ж інакше із водою можна виплюхнути і маля – приклад Сахарова в Івано-Франківську.

Третя - …цю помилку можуть допустити і фахівці – ізоляціонізм (вирваність зі світового контексту? провінційність?). Цікаві думки про це є в статті «На розі Марконі і Черчилля» у виданні «Збруч».

Справді, прораховуючи баланс назв вулиць, варто замислитися – а чому у нас не може бути вулиці Ніла Армстронга (перший землянин, що став на інше космічне тіло, чим він гірший за розкиданого мапою Гагаріна?), чому вулиця із музичною школою чи училищем не може бути Вівальді чи Луї Армстронга, чому в українському місті не може бути площі Вільяма Шекспіра, проспекту Макіавеллі, провулку Данте або бібліотеки на бульварі Марка Аврелія? Кажете «якось незвично»? Але Джохара Дудаєва у Львові чи Джона Маккейна в Києві, це теж було «незвично», але наскільки змістовно і круто? Отож.

А якщо віддати все на відкуп громадськості, в багатьох випадках будемо мати «пройдусь па Абрікосавай, свєрну на Вінаградную…» - бо ж «какая разніца і навіщо ці перейменування, усі пересваряться, а нам тут жить».

До слова – пам’ятників це також стосується.

До чого цей текст? Насправді він про запит на політику здорового глузду. Політику виваженості, в якій не кидаються в крайнощі, відкидають популістичні замашки, довіряють фахівцям, цінують спадковість напрацювань і вміють нести відповідальність, думаючи про наслідки.

Просто на прикладі назв вулиць це просто показати…