Дитинство в Гетьманщині
Історикам варто друкувати окремо монографії, а окремо – книжки для широкого читача за цими монографіями
Слід визнати: українських історичних книжок на різноманітну тематику з’являється усе більше, але найчастіше вони або оглядові (умовна Історія України), або ж присвячені розкрученим, «актуальним» темам (УПА, Чорнобиль, Друга світова, видатна особистість в історії). Звісно, є в Україні й чимало вузькотематичних досліджень, але вони переважно існують у закритих університетських середовищах і написані мертвою «ВАКівською» мовою, тому широка громадськість про них і не знає.
У цьому контексті дуже тішить, коли на книжковому ринку з’являється історична книжка, що написана на цікаву, несподівану й «неактуальну» тему, та ще й написано легко, вишукано, читабельно. Сьогодні хочу розказати вам якраз про таку публікацію — книгу «Маленький дорослий: дитина й дитинство в Гетьманщині XVIII ст.» полтавського історика Ігоря Сердюка.
Для початку зазначу, що не претендую на фахову рецензію, адже не маю ані історичної освіти, ані не володію відповідною професійною методологією. Але можу сказати кілька слів як читач, через чиї руки пройшло чимало книжок українських та зарубіжних істориків.
Отож, перше — тема. Тема надзвичайно вдала, свіжа, вона одразу привертає увагу, зацікавлює. Досить чітко окреслена, вона водночас метафорична, адже фраза «маленький дорослий» є не просто оксюмороном, але й спойлером висновків автора про дитинство в Гетьманщині. Водночас вона досить ризикована, адже знаходиться на перехресті з соціологією і демографією, і тому потребує розлогого вступу, в якому читач ризикує загрузнути.
Друге — виклад. Читати цю книжку легко й приємно, хоча вряди-годи автору доводиться робити класичні «ваківські» відступи, пояснювати, перенасичувати текст недоречними цитатами чи покликаннями. Я все ж таки притримуюся думки, що історикам варто друкувати окремо монографії, а окремо — книжки для широкого читача за цими монографіями, написані легким есеїстичним стилем. Саме до останнього — умовно «західного» стилю — й тяжіє автор. Воно й не дивно, адже він представляє нове, молоде покоління українських істориків. Окремо відзначу, що особливо вдало автору вдався розділ про Романа Краснощоченка — це справжній case study, з якого міг би вийти навіть незлецький детектив.
Третє — структура. З цим аспектом автор попрацював надзвичайно вдало, бо розділи природно переходять з одного в наступний, нарація підпорядкована віхам життя та побуту дитини. Є тут і про народження, і про бездітність, і про хрещення, і про передчасну смерть, і кількість дітей у суспільстві, і про дитячу працю, і про іграшки, і про дитячий одяг, і про сирітство. Особливо цікавим видався фрагмент про школи й школярів, адже автор аргументовано доводить, що в часи Гетьманщини то були заклади не тільки для освіти й не лише для дітей.
Четверте — багатство джерел. Одразу видно, що Ігор Сердюк значну частину свого життя провів у архівах, досліджуючи старі грамоти, метричні книги, щоденники, листування та судові справи. У книжці аж роїться від цитат і фактів. Доречно було б окремі цитати подавати все ж у перекладі (адаптації), бо не всім читачам староукраїнська/церковнослов'янська інтуїтивно зрозуміла.
П’яте — акцент на негативному. У природний спосіб книга Ігоря Сердюка перенасичена саме негативними подіями: смертями дітей, убивствами, зґвалтуваннями, крадіжками, каліцтвами, жебрацтвом. Це пояснюється тим, що у часи Гетьманщини діти не становили якоїсь важливої верстви, про них узагалі дуже мало інформації, а більшість тієї, що є, походить якраз із судових справ, звітів та донесень.
Шосте й останнє — це вдала і цікава книжка, яка привертає увагу не тільки до своєї теми, а й до постаті автора. Безперечно: Ігор Сердюк — це той молодий історик, прізвище якого варто запам’ятати, бо він нас ще неодмінно здивує.
