Передплатити Підтримати

Кожна мова почувається комфортно лише в країні своєї титульної нації

В умовах хиткої державності власна мова та культура є прихистком і місцем сили національної ідентичності

Нещодавно, спілкуючись із журналісткою білоруського незалежного медійного ресурсу, довелося ще раз сфокусуватись на основних засадничих моментах втілення української мови в роль державної, причому в контексті порівняння стану національної мови в сусідній Білорусі, де відстань між народом і владою чи не найбільша за останні десятиліття.

Одним із потужних пускових механізмів та каталізаторів цінностей для утвердження української мови як державної в Україні стала гібридна війна, яка, на жаль, триває в Україні вже восьмий рік поспіль. Питання підтвердження української ідентичності, починаючи з Євромайдану, великою мірою проходило завдяки використанню у взаєминах саме української мови. І це — наш фактор свободи, самоповаги, гідності.

Ще одним, більш раннім імпульсом, став мовний Майдан 2012 року, коли Верховна Рада України прийняла закон про засади державної мовної політики, за якими російська мова, всупереч Конституції, набула статусу регіональної. Це було приблизно в той час, коли підписувалися сумнозвісні Харківські угоди. З’являвся газовий зашморг. Нищився Чорноморський флот. Міністром оборони став громадянин РФ. На культуру, освіту, інновації не було ні сил, ні часу, ні коштів. Коли за вишиванку чи проукраїнську риторику можна було опинитися в буцегарні. Стати переслідуваним владою. Потрапити за грати за політичну позицію.

Але далі був ключовий установчий стимул — консолідація демократичних сил у Парламенті VIII скликання, яка, зокрема, ухвалила історичні гуманітарні закони — про науку, освіту, мову. Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» не з простих, адже він з’явився тільки на 28-му році Незалежності. Для того, щоб він нарешті відбувся ми, серед іншого, спиралися на досвід країн Балтії, які, як і ми, пройшли колонізаторські часи зросійщення. Там мовне законодавство прийняли разом із заснуванням державних інституцій ще на початку 1990-х. Приймаючи свою Конституцію, вони серед ключових пріоритетів прописали й захист і розвиток державної мови. Адже це і є обороною власної ідентичності. Членство тих країн в ЄС і НАТО — підтвердження стратегічних намірів і закономірних результатів.

Якщо порівнювати Україну і Білорусь, то шлях, який зараз проходять білоруси у боротьбі за власну ідентичність, суттєво відмінний від українського. Але мовна картина чітка і дуже подібна: в умовах хиткої державності власна мова та культура є прихистком і місцем сили національної ідентичності. Як в Україні має бути українська, так немає іншої країни, де білоруська мова могла б себе так комфортно почувати, як у Білорусі. Але ключове питання тут: який тип розвитку обрала політична система тієї країни — показову демократію, приховану диктатуру, очевидну державу-сателіт чи щось інше? Відповідно, чи має сусідня держава сили та ресурси розвивати титульну мову, коли їхні вожді в пошуках «ворогів народу» як серед політиків, так і її інтелігенції? Чи не стала білоруська екзотикою, якою послуговуються невеликі групи? Чому нобелівська лауреатка Світлана Алексієвич — персона нон грата у себе вдома?

Відповідаючи на запитання білоруської журналістки — що потрібно робити в Білорусі, аби стати на переможний шлях білоруської мови як державної, — я сказав, що для того, аби білоруська мова повернула собі права мови спілкування шляхетних, вихованих, адекватних людей, повинна бути ефективна державна політика. Відповідно, має бути законодавство, направлене на розвиток і функціонування державної мови. У тому числі, в органах державної влади, місцевого самоврядування, освіті, культурі, міжнародній діяльності, на телебаченні. І що важливо, білоруська має стати другою іноземною, особливо для студентів, котрі приїжджають на навчання до Білорусі. На жаль, сусідня влада йде шляхом самоізоляції, точніше, тотальної самоокупації. Страждає народ, гине мова, ілюзорне майбутнє.

Кожна нація може бути потужною лише тоді, коли вона міцна зсередини. Коли є непорушним переконання, «хто ми». У нашому випадку всі ми — громадяни вільної, європейської держави, яка, воюючи за свою незалежність в умовах гібридної війни, продовжує боронити українську мову. Розвивати її від Берегова до Краматорська, від Ніжина до Миколаєва. А вона, сторозтерзана, проте збережена, — основа основ національних інтересів.

Джерело