Передплатити Підтримати

Між двома локдаунами

Усвідомив саме за що люблю подорожі

Того дня на панелі мого авто мусила загорітися жовта лампочка «check engine», а слідом за нею на торпеді мала загрозливо спалахнути червона позначка «STOP», щоб я зовсім випадково познайомився з автомайстром на ім’я Добріца.

Бог мені свідок — я не хотів з ним знайомитися, я взагалі волів би якомога рідше бачити автомайстрів, але в той момент десь у дупі світу, яку на карті позначено містечком Вранє в південній Сербії, обставини склалися так, що я мусив до нього заїхати. І поки він по-діловому підключав комп’ютер, щоб зчитати помилку з моєї машини, я раптом усвідомив, що саме за це й люблю подорожі.

Тобто не за помилки й поломки, а за випадковості, збіги, пригоди, приключки, людей. За дорогу, яка веде тебе в пункт призначення, але обов’язково робить якісь виверти й повороти, і якщо мати позитивне налаштування — тобто переконати себе, що машина глюкнула саме для того, щоби я познайомився з Добріцею, — то можна кайфувати навіть від не дуже позитивних подій.

Околиця містечка Вранє, де автомайстер мав свій гараж, справляла враження нещодавно забудованої. І дивувала величиною будинків — всі вони тут здіймалися увись на два-три поверхи, хоча горішні вікна де-не-де й були забиті дошками. Щоб якось заповнити незручну паузу під час огляду машини, я про це й запитав — мовляв, для чого люди будують тут такі великі будинки.

«Бо вони будале», — розвів руками Добріца. Будала сербською — йолоп, але такий потішний, як із казки про дурників. «Ціле життя будують ці будинки, живуть в одній кімнаті, в усьому собі відмовляють, щоб будувати далі, їдуть на заробітки, поневіряються світом, мріючи, що потім у цьому домі на десять кімнат житимуть три покоління родини. Але діти втікають звідси і не повертаються, а старі лишаються в лабіринтах кімнат і мають єдину розвагу — з ранку до вечора прибирати».

Я сказав, що у наших селах ситуація часто виглядає так само, але Добріца не повірив. Він був свято переконаний, що таких цілковитих йолопів, як у Вранє, більше ніде немає. І за це теж я люблю подорожі: за відкриття, що йолопи є скрізь і в своїй пришелепкуватості ми не унікальні. За те, що попри поверхневі відмінності, десь на споді життя в кожній країні виглядає однаково, що всі ми такі різні, але водночас такі рідні.

Кожне таке маленьке відкриття ошелешує й сповнює емоціями. Після року локдаунів і закритих кордонів людина мусить знову навчитися подорожувати, боязко пригадувати старі звички й перевіряти їх заново, несамовито втішаючись факту, що світ тепер такий самий, як був два роки тому.

Минулий рік залишився мовби викресленим із життя, люди запали в довгу сплячку, щоб тепер нарешті висипати на вулиці й пляжі, заповнити ресторани і клуби, гучно радіти життю і сонцю.

Про коронавірус ніхто говорити не хоче, ця тема у всіх країнах залишається моветоном, як розмови про політику в Англії. Люди, ці потішні будале, щодня читають новини й бачать, як повсюдно зростає кількість захворювань, як загрозливо піднімає гребінь наступна хвиля пандемії, але воліють про це мовчати, щоб не накликати біду.

І вдають, що все нормально, що жодних проблем немає. Цьому звабливому стану одурманеної легкості піддалися навіть митники, які на жодному з кордонів — румунському, сербському, македонському, албанському — не спитали про тест чи довідку про вакцинацію. Дають надихатися, хапнути гарячого літнього повітря перед сезоном дощів, холодів і локдаунів. Наїстися, накупатися й наїздитися дорогами, поки попереду знову не замаячить червона жарівка «STOP».

Джерело