Мій Крим. Те, що зберігається тільки в пам’яті

Ми всією сім'єю їздили в Євпаторію — легендарне кримське місто-курорт для родин з маленькими дітьми. Господарі будинку, в якому ми завжди знімали кімнату, зустрічали нас обіймами і проводжали зі сльозами на очах. Іноді я думав, що вони — наші родичі, справжні дядько і тітка. Насправді вони були просто дядя Ваня і тітка Люба, жили вдвох у великому одноповерховому будинку з просторим подвір'ям, повитим виноградом. А ми були їхніми постійними літніми платними мешканцями. Вони нас вітали з Новим Роком та іншими святами, писали батькам листи, батьки відповідали — і так минав час в очікуванні чергового кримського літа в Євпаторії.

Будинок дяді Вані і тітки Люби був розміщений у старій частині міста на вулиці Пролетарській. Вона, ця вулиця, звивалася, як гірська річка, йшла то вліво, то вправо. Всі вулиці старого міста були заплутаними, як один суцільний лабіринт. І саме це стало причиною кількох моїх «євпаторійських» пригод. Залишаючись один на подвір'ї будинку, я, тоді трирічний або чотирирічний, хотів вийти на вулицю і подивитися місто. І виходив за хвіртку, йшов, розглядав паркани і життя за парканами, думаючи, що легко знайду дорогу назад. Але іноді не знаходив. Одного разу мене занесло досить далеко від будинку на залюднену вулицю, і там я зрозумів, що сам назад до батьків, до дяді Вані і тітки Люби дороги не знайду. Тоді я сів на землю і заплакав. Добра незнайома жінка взяла мене за руку і відвела у відділення міліції, де я просидів кілька годин. За цей час у відділення привели ще двох дітей, які загубилися — дівчинку і хлопчика. Дівчинка плакала. Через якийсь час мене звідти забрала мама. Теж із заплаканим обличчям.

Коли я загубився вдруге, я вже сам ходив містом і шукав міліціонера, щоб йому поскаржитися, щоб повідомити, що я загубився і тепер треба відшукати моїх батьків. Напевно, через ці пригоди я, будучи дитиною, довіряв найбільше міліціонерам і пожежникам. Міліціонери завжди повертали мене батькам в Євпаторії, а пожежники завжди ремонтували мій дитячий триколісний велосипед у Пущі-Водиці, коли ми жили там в будинку моєї бабусі Олександри.

Тільки коли я виріс, я зрозумів, що дядя Ваня і тітка Люба були переселені до Криму з Центральної Росії за часів Сталіна після депортації кримськотатарського народу. І будинок, який їм дала радянська влада разом з меблями і навіть килимами, ця ж влада відібрала в родини кримських татар. Років п’ятнадцять тому я в останній раз побував у Євпаторії і тоді ж спробував відшукати будинок на Пролетарській. На той час дядя Ваня вже помер, а тітка Люба після смерті чоловіка переїхала назад до Росії. Це я знав від батька, який до останнього намагався з усіма знайомими і друзями обмінюватися письмовими новинами. Вулицю Пролетарську я знайшов швидко, але, пройшовши по ній квартал, зрозумів, що мої спогади не фотографічні. Все, що я пам’ятав, відшукати тепер було неможливо. Адже я пам’ятав вечірні голоси курортників, що гуляли вулицею за парканом, я пам’ятав смак винограду і персиків, я пам’ятав запахи. Я пам’ятав те, що зберігається тільки в пам’яті.

У моїй пам’яті ще окремою сторінкою, наповненою ароматом дешевого білого вина, точніше — яскраво-кислим ароматом дегазованого «новосвітського» шампанського, що продавалось-наливалось з типової «квасової» бочки, запахами смажених на вогнищі на листах заліза мідій, голосами моїх давніх друзів, що загубились разом з країною, яких більше немає, зберігається Генуезька фортеця і містечко Судак, що розкинулось навколо неї. Ця фортеця, мабуть, перша, що захопила мою увагу і спровокувала інтерес до історії і археології. А поруч із Судаком у селі Уютне, що на півдорозі до Нового Світу, де робили вже згадане якісне й неякісне бочкове шампанське, ми з друзями влаштовували конкурси оповідачів анекдотів і до ранку сиділи на скелях біля моря, слухаючи одне одного, сміючись і запиваючи сміх «шампанським» із залізної бочки на двох колесах.

Певен, що в кожного з нас є всередині ненаписана «кримська» книжка спогадів. Я зупиню себе тут, на цій ноті, що одночасно звучить мінорно і мажорно. Мінорно тому, що Крим вкрадено і він уже сім років перебуває в полоні. Мажорно тому, що спогади про нього настільки міцні і довготривалі, що дають надію побачити його знову — звільненим, сонячним і радісним.

Джерело