Передплатити Підтримати

Чай-Іван для світлої пам'яті Іванів

Нема Іванів, але нехай згадка про них живе...

Невеличка післямова після вчорашнього свята. Того, в яке одні величають Івана Хрестителя, інші — Івана Купала. А всі разом — Іванів, Іванок, Івановичів-Іванівних, Іванчуків, Іванових, Івасюків, Іванишиних. Та носіїв багатьох інших, похідних від цього імені, прізвищ.

Гарне свято, гарні традиції. Учора дізнався про ще одну — локальну, родинну. Від якої защеміло у грудях…

На цьому подвір'ї від його початків жило багато Іванів. Найстарший, якого уже пів віку нема на білому світі, запам'ятався сусідам цього невеличкого хутора батьком великої сім'ї і вправним ґаздою. В усьому на його господарці був лад. Все мало своє місце. Не дай Боже, котрийсь із дітлахів полінувався виконати доручену роботу або навіть криво покласти у стодолі ціп — батько Іван починав сердито водити бровами, нервово підкручувати вуса. Щоб не накликати більшого гніву, дітвора швиденько спокутувала свої «гріхи». Бо тато для них був «най-най-най», як кажуть нині, авторитет. Його сувора наука згодом, у дорослому житті, стала їм у великій пригоді.

Не одне покоління цієї родини переказує відчайдушний вчинок діда Івана. На початку минулого століття цей неписьменний, але грамотний, кмітливий, розважливий селянин зважився на далеку подорож до Америки. Хотів заробити грошей і купити у рідних Залучанах поле — бо без землі його дітям не прожити. Кілька років Іван ґарував за океаном, врешті привіз додому купу чужих грошей та й купив кільканадцять морґів.

Здавалося, доля прихилилася до нього і його дітей. Але за якийсь час прийшли зі сходу «червоні брати» і «націоналізували» все Іванове поле. Від розпуки той ледь не збожеволів.

У 80-х роках таку ж кривду переніс його син Василь, знаний у навколишніх селах столяр. Попри всі його заслуги перед колгоспом, хамовитий голова забрав у цього майстра весь город, трактором відкраяв землю попід самі вікна…

Донедавна жив на цьому обійсті ще один Іван. Талантами і характером вдався у діда Івана. Будь-яка робота у його руках горіла: мурував, столярував, знався на електриці, доглядав поле і худобу, любив куховарити. Був щирим, товариським, кількома словом міг підняти чийсь пригнічений настрій.

На початку січня і цього, ще молодого, Івана не стало — його раптово звела у могилу найстрашніша хвороба…

На свято Івана я проходив повз це, уже безлюдне подвір'я. І, о дивина! — усі три брами на ньому, як і колись, разом з лопухами замаєно вогнистими букетами іван-чаю. То постарався сусід Петро. Нема Іванів, але нехай згадка про них живе — і через ці медоносні квіти, які обидва колись так любили…

Фото автора