Передплата 2024 ВЗ

Річ не в милозвучності

Наслідки колонізаційної політики ми відчуваємо досі

Ще зі школи я пам’ятаю міф про те, що якихось сто років тому українська мова посіла друге місце на світовому конкурсі милозвучності. Якщо добре пам’ятаю, то це мало відбутися в Парижі, а на першій сходинці тоді опинилася італійська. Вже не згадаю, чи була ця інформація у підручнику, чи її нам просто переповіла вчителька. Хай там як, а було приємно почути щось таке особливе про рідну мову.

Пізніше виявилося, що це фейк, чутка, яку недочули й перебрехали, але вона встигла поширитися серед найширших суспільних верств. Як стверджують історики, почалася вона з публікацій в українській газеті «Свобода», яка видавалася в Америці. В одній із статей була така фраза: «Нашу руска мова якъ каже одинъ ученый прфесоръ Бантишъ-Камҍнскiй есть второю по италіяньской що до звучности, що до солодкости, що до придатности подъ безсмертни ноти всесвҍтных музикальних композиторовъ».

Отож, ніякого конкурсу милозвучності ніколи не було, хоча можна припустити, що українська й справді посіла б на ньому якесь призове місце. Втім, цілком можливо, що це тільки нам наша мова здається такою співочою, а вухо іноземця могло б її сприйняти й грубою чи різкою. Зрештою, це не має суттєвого значення, бо народи користуються своєю мовою не через милозвучність. І якби українська справді посіла те друге міфічне місце, то це жодним чином не зупинило б русифікаційні процеси.

Бо ж італійці чи французи говорять своїми мовами, відстоюють їх законами, квотами, грішми, а інколи й силою — не через милозвучність. Та й поляки, мова в яких шипляча й шорстка, не сильно зважають на те, що вона буцімто не дуже милозвучна — майже 100% поляків спілкуються саме рідною мовою.

Є безліч факторів, через які люди говорять саме рідною мовою, але найважливіший — цю мову вони вивчили від батьків. Так, це природний процес — мова передається нам у спадок, забезпечуючи тяглість поколінь і створюючи національну спільноту. Важливим, хоч і не завжди визначальним, є функціонал мови — чи можемо ми розвиватися, будувати кар’єру, задовільняти амбіції, створювати бізнеси тощо — послуговуючись своєю мовою. В умовах колонізації це неможливо, адже мова колонізатора вважається престижнішою і відчиняє більше дверей. Це ми добре знаємо з історії України і з символічного прикладу Мини Мазайла.

Наслідки колонізаційної політики ми відчуваємо досі, адже багацько людей, які народилися й виросли в україномовному середовищі, з часом (найчастіше — після переїзду) переходять на російську мову. Я думаю, ні в кого немає сумнівів, що українська мова милозвучніша за російську, але це не зупиняє людей від самовільної (а не з примусу!) русифікації. На щастя, з року в рік ми спостерігаємо все менше таких добровільних переходів на російську, навпаки — після Революції Гідності все більше людей обирають українську, хоча найбільші міста країни все ще російськомовні.

Ті, що нині переходять на українську, або ті, що докладають зусиль, аби їхні діти вчилися українською, роблять це не через милозвучність. Їхні причини насамперед політичні, адже вони відчули себе українцями, зрозуміли, як російська мова працює проти України. Та не менш важливими є й кар’єрні міркування: якщо ви хочете досягти успіху, особливо в політиці чи державному управлінні, то рано чи пізно вам доведеться заговорити українською бодай на публіці. Крім того, на свідомий перехід на українську впливає також переконання, що нею створюється цікавий конкурентний культурний продукт (книги, пісні, фільми), вона доступна в популярних програмах і застосунках на ґаджетах.

Висновок простий: щоб люди активніше переходили на українську, треба не так пишатися її милозвучністю, як подбати про її дієвий захист і якісне вживання в усіх сферах суспільного життя.

Джерело

Схожі новини