Соляний шлях Закарпаття
А ви знаєте, звідки приїхала сіль, яку використовуєте вдома? Хто її видобув, хто привіз, хто, зрештою, розфасував?
Навряд чи, бо в наші дні вибір солі величезний, за ціною вона більш ніж доступна, тож мало хто звертає увагу на такі дрібниці. Дрогобицька, артемівська, солотвинська, гімалайська, кам’яна, морська — солі тепер є на всі смаки й гаманці, тож яка різниця?
Через цю доступність ми й не замислюємося над тим, що без солі навряд чи змогли б вижити не тільки ми, а й наші тварини. А що вже казати про смак страв, про різноманітні способи зберігання овочів і м’яса (засолювання)? У Середньовіччі сіль була настільки стратегічним продуктом, що навіть використовувалася в бартерних операціях замість валюти — тому її називали «білим золотом». А місця, де були поклади цієї солі, ставали винятково важливими центрами розвитку не тільки видобування, а й торгівлі, що передбачало створення відповідної інфраструктури, побудову поселень, підготовку робітників… Можна сміливо стверджувати, що сіль ще кілька століть тому була «бюджетоутворюючим» продуктом, а монополія на неї була винятковим привілеєм, що належав монархам і державі.
Про все це — з фокусом на Закарпатті і найближчому прикордонні — можна дізнатися з книги «Соляний шлях», що побачила світ у рамках проєкту «Відновлення туристичної привабливості історичного «Соляного шляху» (фінансується ЄС в рамках програми HISKROUA). Цей проєкт з українського боку успішно реалізувало КП «Агенство регіонального розвитку та транскордонного співробітництва «Закарпаття»». В Україні реалізовується чимало подібних проєктів, особливо в прикордонних регіонах, але «Соляний шлях» має кілька аспектів, що здаються мені цікавими не тільки в контексті окремої області, а можуть бути цінним прикладом для всієї країни.
По-перше, це яскравий приклад того, як гуманітарна (у цьому випадку — історико-культурна) тематика може стати базою для створення і розвитку інфраструктури, простіше кажучи — приводити в регіон конкретні інвестиції. Адже основою проєкту є концепція «Соляного шляху», що у природний спосіб поєднував між собою регіони історичного Мараморошу з областями, що нині є територіями Румунії й Угорщини (а також, можливо, Словаччини).
Де факто історичне дослідження замість того, щоб (як у нас заведено) припадати пилом десь в архівах чи бути цікавим тільки для студентів відповідного напряму, дало змогу здійснити на Закарпатті те, до чого вже багато десятиліть не доходили руки. А саме: привернути увагу до замків, до статусу їхнього власності (уявіть собі, що наші замки й руїни досі часто навіть не перебували на балансі відповідних громад), розпочати роботу з розробки проєктно-кошторисної документації, що дозволить у майбутньому консервувати чи навіть реставрувати замки, роботи з розчищення територій навколо замкових руїн, створення туристичного маршруту замками, що збудовані на «Соляному шляху», встановлення фігурок солекопів на цих об’єктах, облаштування пішохідно-паркувальної зони під Хустським замком та багато іншого.
По-друге, в рамках цього проєкту виконано масштабне історичне дослідження (автори Мойжес В., Прохненко І., Жиленко М., Драбанц М.). Книга, про яку я розповідаю і яка поповнила бібліотеки регіонів «Соляного шляху», є ґрунтовним науковим дослідженням, це не типова для більшості проєктів «брошура», а комплексна історико-культурна розвідка, до того ж цікаво й доступно написана. Вийшла ця публікація одразу трьома мовами: українською, англійською й угорською.
«Соляний шлях» став не тільки одним із найцікавіших проєктів, реалізованих на заході країни впродовж останніх років, а і яскравим прикладом того, як якісні гуманітарні дослідження можуть приводити в регіон додаткові кошти, розвивати інфраструктуру та створювати туристичний потенціал.
