Радикальні невігласи

Як пише Вікіпедія у розділі «Радикалцентризм», «певний вплив на радикально-центристську політичну філософію не є безпосередньо політичним. Роберт С. Соломон, філософ з радикально-центристськими інтересами, виділяє ряд філософських концепцій, що підтримують рівновагу, примирення або синтез. Серед них: концепція Конфуція „ren“ (людяність); концепція „середньої“ Аристотеля; концепція гуманізму Еразма і Монтена; еволюційне бачення історії Віко; прагматизм Вільяма Джеймса і Джона Дьюї».

Перепрошую читача за довгий перелік концепцій та прізвищ, але от мені цікаво, чи були бодай про одну/одне з них «Слуги народу»? Не кажу, що пересічні партійці, але лідери, так би мовити, партноменклатура, із чинним президентом укупі? Чому запитую? Та тому, що голова «слуг» Олександр Корнієнко днями гордо заявив, що ідеологією його партії є радикальний центризм.

«Центризм „для всіх і ні для кого“ якраз завжди в Україні був, але не радикальний. Радикальний центризм — це Макрон, Трюдо… Коли залежно від обставин можуть обирати різний політичний інструментарій, який іноді, здається, протирічить одне одному», — сказав Корнієнко.

Ну, по-перше, я вже втомився рахувати ідеології, які, видається, за три роки свого існування, «Слуга народу» міняє, як рукавички. З легкої руки нинішнього віце-спікера, «професора» Руслана Стефанчука, «зелена партія» була «лібертаріанською», однак, коли його парламентський шеф Дмитро Разумков проговорився, що «лібертаріанство спрямоване на фактично повне усунення держави», про цей термін треба було забути. Пожертвувати, так би мовити, заради іміджу «державотворців». Потім був «соціал-лібералізм», «націонал-гуманізм», «український центризм», — тобто покручі, які не мають жодного стосунку до політології, а тим паче, — до політичних практик. Бо для тих, хто часто говорить про «ідеологію» «Слуги народу», власне ідеологія та її назва були і залишаються лише мовними фігурами, елементом риторичної бравади, «понтів», так би мовити…

Тепер нарешті, порившись у Вікіпедії, Корнієнко знайшов щось більш-менш притомне і пристойне. Хоча, якби уважно читав, то зауважив би, що термін, радше, слід вважати філософіським, далеким від політичної практики. І навіть спроба посилити аргументи згадкою про Макрона і Трюдо не витримує критики, оскільки обидва політики належать до цілком конкретного, традиційного ідеологічного табору лібералів. Більше того, попри певні гламурні нашарування (як от, до прикладу, шкарпетки містера Джастіна чи особисте життя мсьє Еммануеля), вони залишаються прихильниками ідеологічних основ лібералізму.

А «слуги» хто? Масовка у «мильній опері"-серіалі, з назви якого вони скопіпастили і лого своєї партії. Та й сам серіал обізвали цілком у стилі совєтської політпросвіти сталінських часів: «депутат — слуга народу». Одне слово, плагіат на плагіаті. Хто б там вникав у деталі, читав першоджерела, тим паче, був настільки принциповим у переконаннях, щоб порвати партквиток, у випадку, коли лідерів заносить, м'яко кажучи, не туди. Звідси й систематичні «зашквари» — то з географією у Мендель (хоча президентська «дєвочка» і ретирувалася з посади прессекретаря першої особи, зате тепер займатиметься акурат відповідною її географічним знанням комунікацією із… закордонними ЗМІ); то з награним патріотизмом самого Зе!, то з маячнею, яку несуть окремі «рядові депутати».

Мене, відверто кажучи, не здивувала реакція самого Офісу президента (не кажучи вже про МЗС) на недавній марш, присвячений річниці утворення дивізії «Галичина». Ми почули до болю знайомі звинувачення дивізійників у «співпраці з нацизмом», у «воєнних злочинах проти власного народу», тобто традиційний набір совєтських штампів, якими добряче промили мізки старшому поколінню.

Ніхто із «зелених» істориків-консультантів ОПУ не задав собі труду зазирнути у незаангажовані джерела і з'ясувати там справжню історію дивізійників. Бодай те, що вони ніколи не фігурували у матеріалах Нюрнберзького процесу і ніколи (!) не воювали проти свого народу. Останнє, до слова, було умовою при створенні цього військового формування. З нетерпінням чекатиму 9 травня, аби пересвідчитися у певних підозрах щодо дій Зеленського і його канцеляристів. Цікаво, чи вони з такою ж оперативністю і такою ж категоричністю засудять походеньки колишніх НКВДистів «шляхами бойової слави», як це було у випадку з вшануванням дивізії «Галичина»? Чи відмовчуватимуться у куточку, мовби не помічаючи «переможців»? Чи зважаться згадати про те, що сталінізм і гітлеризм — одного поля ягоди, що сучасна Росія — країна, яка восьмий рік провадить війну проти нас, — це спроба, і небезуспішна, повернутися у сталінський «рай»? Разумков таки мав підстави оперативно дезавуювати стефанчукові фантазії про лібертаріанство.

Єдине, на що здатні «слуги» зі своїм неформальним керманичем, зате найбільшим авторитетом — руйнувати українську державність. Її історичну тяглість, її молоді, почасти ще й незрілі, інституції, довіру громадян до влади, міжнародну репутацію. Якщо остаточно знищити все це наразі не під силу навіть фактично однопартійному режиму Зеленського, то бодай сшельмувати, скомпрометувати перед цивілізованим світом. Змусити оцих всіх лібералів, консерваторів, соціал-демократів, трюдо, макронів, меркелів та іже з ними спочатку підсміюватися над «дивними» політиками з України, а відтак скрушно розводити руками. А з часом — махнути рукою на велетенську країну, яка одного непрекрасного дня стала здобиччю невігласів і популістів.

Ігор Гулик для «ВЗ»