Як нам зруйнувати фортеці часткових правд

Спершу про речі засадничі. Кожен знає, що слово — як ніж: ним можна нанести бальзам на рани, а можна і вбити. Ще в табірному своєму есеї «Євангеліє від Юродивого» я був написав:

Спочатку було слово, і слово було облудне, і слово само стало облудою, чорною плямою розпливлось на чистім пергаменті душі людської.

В тій світлиці, де панував Єгова, оселились зрада й презирство, гнів і підступність.

І слово стало плоттю, і перебувало з нами, сповнене зловтіхи й погорди, і ми бачили славу його і розкошували плодами пишними цієї слави.

Слово стало лезом, що розтинає серце раніш від Каїнового ножа, проросло дурман-зіллям у святому житі, зависло в повітрі міріадами вірусів, злоякісних і ворожих.

І зло, зачате першим лихим словом, стало законом життя. І люди стали проклинати словом, не тямлячи вже, що воно — Бог.

Це був початок 1980-х років, ще прірва часу до епохи постправди, яка стане торжеством саме такого облудного й руйнівного слова. Втім, це не перша подібна епоха в історії людства. Вибір між добром і злом, правдою та облудою людина змушена робити, скільки існує людство. Так, навіть у 700-х роках до н. е. ізраїльський пророк Ісая дорікав глузливцям, що вони «брехню зробили притулком своїм, і в брехні сховались» (Іс. 28:15). Захисну фортецю з брехні зробив собі сьогодні і Путін, і цим заразив пів світу: нові фортеці брехні ростуть як гриби після дощу, а інформаційний простір нашої планети з ноосфери Вернадського щораз більше перетворюється на клоаку з нечистотами. Отже, нічого нового в цьому світі нема: у брехні ми лише вдосконалюємось…

Таким є світоглядне обрамлення тієї сцени, на якій розгортається драма сучасної журналістики. Тут слово, ніби якийсь грецький актор у трагікомедії, впродовж вистави кілька разів міняє маски і виконує різні ролі: то трагічні, то комічні; високі й спасенні, але часом і зовсім сатанинські.

Слово як інструмент добра або зла

Отож перша дилема в житті журналістського слова проста: є воно інструментом добра чи зла?

Суспільство справді нагадує організм, а тому його функціонування передбачає появу шлаків, як правило — шкідливих. Видалити їх з організму — життєво важливе завдання журналіста, без чого організм швидко деградує. А оскільки шлаки мають звичку ховатися в тіні, тому вивести їх на світло денне — це вже паралізувати їх. Тому оприлюднити правду, яку від нас приховують, — це одвічна, якщо не первинна функція журналістики. Без неї людство просто не вижило б.

Тому честь і хвала тим журналістам, які не дають негідникам спотворити цей світ. На їхніх грудях бейджик «Преса» стає маркером шляхетної місії, яка в чомусь також є «не від світу цього».

Журналістська робота завжди була пов’язана з ризиком — часто з ризиком для життя. Шлаки мстяться, і то дуже боляче. Але кожен журналіст, який вистоїть, здобуває вдячність на землі й нагороду на Небі. Втім, буває й так, що здобуває він і байдужість з боку тих, чиї інтереси він захистив. Тому, на жаль, гіркота часто супроводжує журналістську жертву. Але у справжніх борців ця гіркота ніколи не є сильнішою за почуття високої місійності, що приносить велику радість і духовну енергію. Люди віруючі окреслюють її євангельським словом «блаженство»: «Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне» (Мт. 5:10).

Проте буває, щось із цим інструментом піде не так. Найпопулярніший збій, що має місце в українській журналістиці, — це вибірковість її уваги. До одного президента чи депутата увага дуже прискіплива, а пафос морального осуду просто зашкалює. Любо дивитися, яким відважним борцем тоді вважає себе такий журналіст-викривач. А за іншої влади той самий журналіст раптом знічується і блякне, а голос його втрачає колишню громовитість. Донедавня прозорливість раптом обертається сліпотою, бо він впритул не помічає тих самих грішків, але тепер уже у «своїх».

Чи є така викривальна журналістика ефективною? Лише почасти, та й то накоротко. Бо, підмітивши лукавство подвійних стандартів, люди втрачають найголовніше: довіру. Тому напівправда часто буває не менш руйнівною, ніж брехня.

Варіант сурковської «журналістики» я не розглядаю взагалі. Бо ці «санітари політичного лісу» вирізають з тіла суспільного організму живі й здорові тканини, називаючи їх шкідливими шлаками. Тут журналістика стає інструментом зла й провісницею смерті, а тому втрачає право називатися журналістикою взагалі.

Слово як простір свободи або тиранії

Свобода слова — високе поняття. Воно окуплене кров’ю численних ентузіастів і водночас мільйони разів зраджене цинічними ремісниками від журналістики. Свобода слова невіддільна від загального етичного кодексу країни: вона не може існувати при авторитаризмі, оскільки вироджується у свободу славити вождя. І навпаки, ідеальною свобода слова буває лише в ідеальній державі. А в реальному житті добросовісний журналіст завжди опиняється в ситуації вибору, коли мусить прислухатися до когось одного: голосу сумління або ж інстинкту самозбереження.

Зокрема, нинішнім журналістам доводиться вирішувати дилему часткової правди.

В Україні після падіння комунізму одна-єдина офіційна «правда» комуністичної доктрини розщепилася на низку кланових «правд». Отже, сьогодні гарантом відносної свободи слова є ситуативний плюралізм конкурентних кланових позицій. Оскільки у міжклановій боротьбі кожен учасник використовує часточку загальної правди, то теоретично можна було б собі уявити, що уважний читач складе з поодиноких пазлів більш-менш вірогідну картину дійсності. Але насправді це ілюзія, бо скласти пазли можна лише тоді, коли знаєш, яка фігура має вийти наприкінці. Тобто коли знаєш правду. Але вибіркова правда є спотвореною правдою. І результатом такої вправи з віднаходження правди є психологічна втома, розчарування й остаточний висновок: «Всі вони негідники».

У світі ситуація також тривожна. Еволюція цінностей на Заході, яку з точки зору класичної етики можна назвати деградацією цінностей, призводить до своєрідної конвергенції суспільних реальностей у США та в нових демократіях. Бо боротьба між CNN і Fox News мало чим відрізняється від описаної вище міжкланової боротьби в Україні. І там, і там бачимо фортеці часткових правд, які стали вже взаємовиключними і непоєднуваними. Такі «правди» вже перестали бути пазлами, з яких можна створити більшу картинку.

Я не знаю, чи можна тут говорити про свободу слова. Мені ближчим є визначення «тиранія слова».

Слово цілюще або слово-новачок

Хірург робить боляче, але йому дякують. Убивця також робить боляче — і його проклинають. Це — також рамки, в яких діє журналіст.

Філігранна робота журналіста, зокрема журналіста-дослідника, викликає в нас, читачів, справжній ентузіазм і теплу хвилю вдячності. Та й сам журналіст має законне право пишатися тим, що з-під його пера постала цілісна й несуперечлива картина, яка аж виблискує всіма гранями правди. Усіх наявних премій і відзнак явно замало, щоб ушанувати таку ретельну, об'єктивну і часто героїчну працю.

Проте, знову і знову, «з журбою радість обнялася».

Наш час породив також тип журналіста, який, викриваючи переступи, а то й злочини людини, аж насолоджується тим, що знущається з неї та принижує її. При цьому він свято переконаний, що цим робить рятівну для суспільства справу. Але, як на мене, це просто інший тип «смітникової люстрації», коли роль смітника виконують шпальти газети чи екран телевізора. Новітня доба популізму покликала до життя стилістику «пісарівщини», що її свого часу породила доба популізму більшовицького.

Згадаймо, як упивалися своїм знущальним жаргоном тодішні викривальники «класових ворогів», «буржуазних націоналістів» чи «антирадянщиків»! Розтерти жертв своєї критики було найнадійнішим способом довести свою власну лояльність до влади. Декорації епохи змінилися, а стиль журналістики часом — один і той самий.

Але ж ми як суспільство були освячені Революцією Гідності! На Майдані ми впевнено говорили Януковичу, що він не сміє принижувати нашу гідність, бо не він її нам давав, а Бог. То в чому річ? Чому тепер ми вважаємо, що маємо право принижувати гідність своїх ідеологічних суперників, нелюбих опонентів, виборців, які голосують «не так»? Хіба ж ми їм давали людську гідність, щоб її тепер відбирати?

Отже, хай будуть для всіх вдячними зразками ті журналісти, які критикують жорстко, не принижуючи; препарують хворий орган як хірурги, не зачіпаючи суміжні тканини! Бо ж оприлюднене слово правди, яку від суспільства приховували, має лікувати й визволяти, а не діяти, як «новачок».

Джерело