Бєларусь. Спогади про майбутнє

«Варто хоч іноді жити реальністю», — каже один із героїв британської кінострічки «Спогади про майбутнє». І веде далі: «Я ніколи не боюся мати справу з реальністю. Уявне мене лякає набагато більше». Фільм, відзнятий за мотивами мемуарів Віри Бріттен «Заповіти юності», дивним чином проектується на наше нині.

Кривава драма, яку передостанній диктатор Європи Аляксандр Лукашенка розв'язав на вулицях бєларуських міст, телекартинка, до болю знайома українцям з подій майже семирічної давності, наштовхують на роздуми над тим, що відбулося у нас самих і на конструювання уявного майбутнього в Україні. Сидячи за комп'ютером, можна, звісно, вихлюпувати власні емоційні проекції мінського протистояння, фантазувати, вдаючись до бажаних чи не дуже сюжетів. Однак, якщо «ніколи не боятися мати справу з реальністю», то доведеться визнати: поствиборче загострення у Бєларусі продемонструвало нам, якими небажаними і небезпечними шляхами могла б піти наша Революція Гідності, якби…

…Якби київський Майдан відмовився від політичного керівництва. Пригадуєте голоси — «Майдан без політиків!», «Геть партійні знамена!»? Причому, ці заклики йшли від осіб, що заслуговували на довіру, «лідерів громадської думки». Бог нас милував від цього фатального кроку. Бо саме політики — якими б вони не були тоді і якими б вони не стали зараз — зуміли очолити, кристалізувати Майдан, повести його у потрібному керунку, залучити міжнародну спільному, говорити із загнаним у кут Януковичем. Це сьогодні можемо підсміюватися над «кулею у лоб» Яценюка, несосвітенною «ахінеєю» Кличка, але не забудьмо межевої емоційної напруги тих днів, і зрозуміймо, що слова, — іноді незґрабні, неоковирні, — діяли на протестантів зовсім по-іншому, аніж зараз.

У Бєларусі маємо акурат «Майдан без політиків». Власне, не майдан, а якусь партизанщину. Звісно, терпіти надалі вибрики диктатора для більшості бєларусів було б нестерпним, погодитися на ще один його термін, означало б змиритися з роллю «скота». Я розумію «гібридність» особи головної опонентки Лукашенки — Святлани Ціхановскай, проросійськість її чоловіка, дублером якого на президентських виборах випало стати цій жінці. Цілком усвідомлюю, що новоспечена кандидатка була не готовою до важкої місії, а тим паче, — до жорстокого пресу каральної лукашенківської машини. Але звідки було взятися справжнім опозиціонерам, революціонерам, пасіонаріям у Бєларусі, керованій чверть століття «колгоспним бригадиром», який переорав політичну ниву власної країни, зачистивши щонайменші паростки демократії? Звідки було народитися вправним і вишколеним політикам, коли у парламенті Республіки Бєларусь засідають «безпартійні і комуністи»?

Але зупинімося на хвильку і помізкуймо про наші перспективи. Чи не видається вам, що півтора року режиму Зе! штовхають Україну на шлях Бєларусі? Не у сенсі революційного майбутнього, хоча, погодьмося, у певні моменти у нашому повітрі відчувається знайома кіптява палених шин, а в сенсі ціни, яку доведеться заплатити за помилку 2019-го. Бо «бєларуський феномен» дає нам наочні уроки того, як інфантильність, байдужість і домінування світоглядного концепту «какойразніци» може спричинити національну катастрофу. А нинішня владна команда сповідує і, що там казати, вміло і систематично культивує саме ці риси. Її внутрішня політика базується власне на цих «китах». Нічого дивного не трапилося, якщо врахувати, що за масками «нових облич» ховалися відверті реваншисти, люди з крапленої колоди Януковича. І Зеленський, вже не криючись, називає скомпрометованих політиків, силовиків та «правоохоронців», які відчайдушно намагалися задушити Майдан, «чесними людьми», освячує їх присутність у владі, легітимізує «януковичів» на найвищих і найвпливіших посадах.

Ще один «спогад про українське майбутнє» у розрізі бєларуських подій стосується національно-демократичних сил. Саме вони здатні ефективно противитися проросійському, реваншистському українському термідору, але лише за умови подолання чвар і притлумлення власних амбіцій. Розрізнені, посварені, втягнуті у дріб'язкові з'ясування стосунків нацдеми приречені на поразку. Влада чудово розуміє цю обставину і посилює репресії проти найпослідовніших своїх опонентів. Нація мусить знайти у собі сили захистити не тільки здобутки Революції Гідності, але й тих політиків, які сповідують її цінності і гасла. Громадянське суспільство має зрозуміти, що легковажна фраза «Майдан без політиків» насправді є капітуляцією перед режимом, який має в інструментарії і медіа, і силовиків, і провокаторів.

Бєларуський досвід згодився б і самому Зеленському. Він дає чітко зрозуміти, що тактика угодовства перед агресором, його улещування на грані капітуляції, спроби «умиротворити» Росію односторонніми поступками, замовчуванням її агресивної природи не дають бажаного результату. Лукашенка був справжнім віртуозом у цих «брудних танцях», але, як з'ясувалося, Путіну цього замало. Йому потрібні не партнери, а васали, слухняні служки, маріонетки. Йому важить на своєму «імператорстві», і горе тим, хто спробує зазіхнути на цей феодальний порядок речей.

Тому пристаркуватий «бацька» пожинає плоди. І навряд чи Зеленський хотів би скуштувати їхній гіркий смак. Якщо сьогодні перед Росією впаде Бєларусь, то наступними будемо ми.

Ігор Гулик для «ВЗ»