Передплатити Підтримати

Хто снить українським дуче?

Від такої України відвернеться увесь цивілізований світ, залишивши її наодинці з «русскім міром»

В історії Великої Британії був цікавий епізод. Йдеться про час, коли переможця Другої світової війни Вінстона Черчилля змінив його постійний альтер-еґо (хоча й незмінний міністр закордонних справ уряду «торі») сер Ентоні Іден. Цьому непересічному чоловікові нічого не вадило увійти в історію. Нічого, окрім однієї речі. Він хотів будь-що перевершити свого попередника, його амбіції зашкалювали, штовхаючи на екстравагантні, часто ризиковані і невиправдані вчинки. Саме Іден, таємно змовившись з Ізраїлем, вирішив відповісти війною на «суецьку анексію» президента Єгипту Насера, ганебно провалив цю кампанію, отримавши натомість катастрофічне падіння економіки, девальвацію фунта і, врешті-решт, вотум недовіри від власного Кабінету.

В Україні маємо щось схоже, з тією лише різницею, що прагнення Зеленського за будь-яку ціну перевершити свого попередника Петра Порошенка спричинили не лише хвилю політичних переслідувань п’ятого президента, його прихильників і тих, хто допомагав колишній владі витягнути країну з глибокого піке, — волонтерів, добробатів, громадських активістів. Ця хвора фантазія втілилася у тотальній дискредитації державних інституцій — починаючи від армії, силових структур і завершуючи самим інститутом глави держави. В Україні Зе! панують хаос, отаманщина, некерованість і непрогнозованість, хоча, здавалося б, такого не могло б статися, позаяк уся влада зосереджена у руках однієї політичної сили (радше, однієї особи).

У цьому сенсі на гадку приходить ще одна історична паралель, цього разу — з поствеймарською Німеччиною. Переможена, принижена, розділена після Першої світової війни країна, з мільйонами розчарованих, злих вчорашніх комбатантів, з шестизначною інфляцією… Безвладдя і хаос породили фашизм, а відтак і нацистський режим.

Це порівняння, зрештою, як будь-яке, без сумніву, кульгає. Звідки в Україні, яка вже зіп’ялася на ноги, дала по зубах агресору, «перебинтувала рану Донбасу», сформувала монолітну антиросійську коаліцію, отримала безвіз, — звідки б у цій Україні взятися занепадницьким настроям, капітулянтським намірам і реваншистським шабашам? Відповідь на це запитання лежить на поверхні. Ті, хто прагнув «всього і одразу» та ще й «на халяву», кого оминула гірка чаша війни, яким поперек горла став євроінтеграційний вектор, привели до влади випадкового, нефахового і, головне, безвольного коміка, маріонетку у ворожих руках, людину з безпідставними амбіціями і гіпертрофованим еґо.

З подивом читаю дописи серйозних авторів, які з менторським апломбом докоряють націонал-демократам у тому, що вони критикують нинішній клоунократичний режим. Мовляв, замість того, аби захищати президента від постійних атак з боку північного сусіда, лише підкидають полінця у вогонь. Даруйте, але коли сам президент, його Офіс, його ж вже другий уряд, міністерство закордонних справ, монобільшість у парламенті мовчки ковтають плювки з уст Путіна і його опричника Кадирова, коли стеляться перед кремлівським «царьком» нижче трави, — то хто ж з більш-менш свідомих українців змовчить у відповідь? Коли Зеленський, мов на налигачі, йде курсом, обумовленим главою його Офісу у перемовинах з Дмітрієм Козаком, і цей курс неухильно вказує на майбутню капітуляцію, — то хто винен? Коли Україну знову і знову водять колами, укотре підсуваючи до підписання горезвісну «формулу Штайнмаєра», коли узгоджують з окупантом, по суті, одностороннє перемир’я, зв’язуючи руки Збройним силам, деморалізуючи їх, — чи не дивно перекидати усе з хворої голови на здорову, звинувачуючи «попередників»?

Росія, натомість, потирає руки, протягуючи ідею «мирного врегулювання» на Донбасі, завершення так званого «громадянського конфлікту», скріплену підписами усіх перемовників «нормандської четвірки». Таким чином буде усунуто наріжний камінь з фундаменту антикремлівської коаліції, і посипеться система міжнародних санкцій, зміліють канали військової допомоги Україні.

Колись, у часи Порошенка, диванні експерти і всезнаючі фейсбучні політологи дуже затято кепкували над повідомленнями про ефесбешний план «Шатун». Мовляв, його придумали на Банковій, аби нагнітати атмосферу страху, аби уникнути виборів.

Не минає і дня, щоб у новинних стрічках не вичитали про терористичні акти, вибухи, кримінальні сутички, про те, що СБУ сяк-так викриває ворожу агентуру. Часто ці «теракти» й справді більше схожі на невдалу постановку акторів з погорілого Кварталу, але мета від цього не змінюється. У Москві знають, що Зеленський є настільки безвольною фігурою, що годі очікувати від нього жорсткої реакції. Тому й Кадиров поводиться з президентом суверенної держави як «пахан» на зоні з «шісткою». Тому й Путін дозволяє собі філософствування про «безкоштовні подарунки» сусідам, які Кремль обов’язково повертатиме.

Роздратування від такого, з дозволу сказати, провідництва, його недолугості і боягузства тільки наростатиме. А разом з ним — суспільний запит на «сильну руку». Москва готова зіграти і у такий преферанс, але крапленими картами. Кандидатів в українські «дуче» у неї не бракує. І не тільки серед відверто проросійських сил. Придивімося уважніше до тих, хто у передвиборчому запалі аж надто ревно рве на грудях вишиванки, погортаймо їхні кредитні історії, звернімо увагу на вчинки, а не слова. І нас чекатимуть дивовижні відкриття.

Цілком можливо, що кишеньковий московський диктатор наведе тут лад і порядок. Але це буде не український порядок. І спокій буде не український, радше, цвинтарний. Бо від такої України відвернеться увесь цивілізований світ, залишивши її наодинці з «русскім міром».

Ігор Гулик для «ВЗ»