Передплата 2024 ВЗ

Наш Санчо Панса

Заміну уряду Гончарука на уряд Шмигаля більшість аналітиків розцінює як заміну шила на мило, жодного проблиску в кінці тунелю ніхто не бачить, економічні експерти б’ють на сполох: макроекономічні показники в Україні найгірші за весь час, падіння промислового виробництва катастрофічне, державна скарбниця практично пуста, держбюджет недоотримує десятки мільярдів гривень.

Некомпетентність зеленої влади зашкалює, і навряд чи вдруге «нові обличчя» щось змінять на краще. Але ж ми були мудрі, бо коли до влади прийшла зелена команда, ми ж застерігали, заламували рученьки й волали: «Ойой, які ж це непрофесіонали, дилетанти і взагалі гопники взялися хазяйнувати у нашій державі!» Нібито до цього Україною керували самі рафіновані шляхетні аристократи, а не майже така ж сама плебейська голота. І чи сам Зеленський на посаді президента — особа більш ганебна, неприйнятна і парадоксальна, аніж, наприклад, Янукович? Невже президент-неукраїнець комічний актор може бути більшим соромом для України, аніж президент-неукраїнець кримінальний злочинець-рецидивіст? Януковича міг би переплюнути хіба що якийсь Чикатило чи Онопрієнко, які зарізали сотню людей, але в жодному разі не Зеленський. Хоча це нині не є великим полегшенням, зважаючи на те, куди під його орудою котиться Україна.

І вкотре переймаємося одвічною темою шляхетності і плебейства в нашому політичному істеблішменті. Немає в українській історії людини, яка б цю тему окреслила більш геніально, аніж Дмитро Донцов. Ще сімдесят п’ять років тому у праці «Дух нашої давнини» він визначив, якими мають бути керівники української держави: «Каста кращих людей заснована передовсім на засаді персональної моральної якості… За Платоном, перша каста людей має душу з золота, друга — зі срібла, остання каста — з нешляхетного металу, Оракул каже, що та держава, у якій правитимуть люди з душею з нешляхетного металу, спустошіє і згине».

Донцов говорить про два щаблі діаметрально протилежних вартостей — панської і плебейської, згідно з Шевченком, козаків і свинопасів. Коли плебейщина запановує над шляхетністю, настає велика біда для держави, і в ті часи, які називають Руїною, «чиста і свята кров козацька заміняється сукроватою, зіпсутою кров’ю нижчих верств. … змужичення цієї касти через великі втрати її ліпших елементів на війні і через занечищення касти гіршим елементом». Отож «через втрату і заник козацького духу, втрату прикмет провідної шляхетної верстви й через повільне засвоєння ідеалів верстви нижчої, черні» настає занепад гетьманської держави. Схожа ситуація, відзначає Донцов, повторилася і на початку XX століття: «Коли спорожніле місце правлячої касти хотіли зайняти представники групи, соціально і психічно до провідного місця нездарної, це привело в 1917 році до нової катастрофи, до нового спустошення країни».

Після 1991 року і до наших днів вималювалася та сама, а навіть і набагато гірша картина, і ще за пів століття до цього Донцов дав геніальну і вбивчу характеристику нашого політичного сьогодення: «Несподівано, ніби дивом викинуті на вищий щабель суспільної драбини, непідготовлені до своєї нової ролі, спритні гешефтярі, великі спеціалісти від дрібних справ і суперечок, зайняті боротьбою за дрібні особисті користі, вони мало тямили в потребах держави і загалу. Бракувало їм досвіду в державних справах, широкого розуму, твердого характеру, шляхетної думки… Представники плебсу вносять у громадські справи тугу за задоволенням своїх або своєї кліки дрібних матеріальних інтересів, свої дрібні слабості, свій дух угодовства зі всякою чужою силою… роблячи з політичного служіння нації, з уряду, з парламенту звичайний ґешефт, задоволення дрібних потреб своєї родини, клану або парафії».

Ну що тут сказати, неначе у воду дивився.

Дмитро Донцов жодним чином не уявляє собі плебеїв у вищій владі: «Не раз людність усувала, а навіть убивала свого князя, але нового кликала лише з князівського роду. Їй не впадало в голову вибирати собі князя поза аристократією володарів, або взагалі обійтися без князя». Та навіть здійснення державної влади на нижчих щаблях повинно робитися людьми шляхетними: «Хто взявся за „несродне діло“, згудить його, хоч для себе може зробити добрий ґешефт. Злодій не навчиться бути шляхетним, раб не навчиться бути вільним, дурень з природи — бути мудрим, плазун — героєм. Вивчитися прикмет панівної касти, засвоїти її дух касті смердів не вдасться ніколи… смішною є корова, коли б уявила себе арабським скакуном і убралася в сідло, це була б комедія схожа на ту, коли представники черні, які будучи черепахами, забажали літати, будучи зайцями, пхалися в козаки, будучи Шельменками, пхалися у Хмельницькі, будучи провінційними адвокатами, хотіли уподобитися становищем митрополитам Київської Русі… Хто з рабською натурою пхався на становище мужів з панівною натурою, той мусив закінчити ганьбою і занепадом, які б сприятливі обставини йому не помагали».

Можливо, хтось і закінчував ганьбою і занепадом, але тільки не наші сучасні свинопаси, від Кравчука до Зеленського. Ідеалізм Донцова сягає так далеко, що навіть Грушевського, Винниченка і Петлюру він відносить до нешляхетних правителів. Що б він сказав, довідавшись, що Україною через пів століття після його смерті правитимуть заводський партієць, сільський бухгалтер, кримінальний злочинець чи блазень із плебсу?

Яку ж ми маємо зараз комедію, коли «корова, вбравшись у сідло, вважає себе арабським скакуном», а купа Шельменків попхалася у Хмельницькі. Хоча це не комедія, а ціла трагедія. Коли дивишся на Зеленського, не полишає відчуття, що він насправді керує нашою державою «по приколу», от захотілося йому свіжих потужних відчуттів, захотілося трохи «порулити державою» — і все одразу в нього вийшло, добре, що мав такий величезний електорат невігласів. Людина абсолютно взялася за «несродне діло».

І тут думка звертається до іншого генія — Мігеля Сервантеса, який намалював напрочуд схожий до Зеленського феномен Санчо Панси. Між цими двома персонажами можна сміливо поставити абсолютний знак рівності. Цей іспанський плебей на п'ятсот років раніше від нашого сучасного плебея так само «по приколу» отримав у губернаторство аж цілий острів Гармадармію. Ні сіло ні впало дук дає йому в управління «острів у повній формі, круглий і гарний, багатий і родючий напродиво:

— Ну нехай, — погодився Санчо, — чи острів, то й острів; а я вже силкуватимусь так губернаторювати, щоб на зло всім шахраям до неба втрапить. І то не з жадоби великої, щоб зі злиднів вилізти чи в пани високі вийти, а просто хочеться спробувати, який то смак в урядуванні.

— Там такий смак, Санчо, — сказав дук, — що, раз покуштувавши, довго облизуватись будете. Дуже то солодка штучка: ти наказуєш, а всі тебе слухають…

— Я так гадаю, пане, — сказав Санчо, — що отарою овець командувать і то приємно…

— А вас, Санчо, одягнемо почасти як людину вченого звання, почасти як воєначальника, бо, щоб островом правити, треба й грамоти знати, і зброєю володіти.

— Та грамоти я не дуже, — признався Санчо, — азбуки не втну: ну, а щоб гаразд управляти, досить із мене того хреста, що над граматкою…"

А далі Дон Кіхот, який дуже нагадує Коломойського, напучує Санчо-Зеленського й нагадує йому, кому він має завдячувати своїм губернаторством (президентством):

«- Богові хвала і дяка, друже Санчо, що перше й раніше, ніж я здобувся доброї долі, знайшла й спіткала вона тебе. Я, що мав нагородити тебе за вірну службу в разі моєї удачі, стою ще тільки на початку шляху, а ти, всупереч логіці подій, передчасно добився здійснення своїх бажань. Одні пильнують, гарують, благають, просять, тиснуть, підкупляють, та так і не дістають, чого прагнуть, а другий, дивись, нагодився і не терши, не м'явши, не болівши і не говівши, одержує ту посаду чи той уряд, до яких інші марно поривались… Ти проти мене, куди не кинь, простак, а отже, без раннього вставання і пізнього лягання, тільки лизнувши того мандрованого рицарства, став ні сіло, ні впало губернатором острова, наче так і треба. Се я тобі, о Санчо, для того кажу, щоб ти не приписував тої ласки твоїм заслугам, а… слухай пильно, сину мій, свого Катона, що хоче порадити тебе, стати тобі за лоцмана й провідника, вивести з бурхливого моря, на яке оце пускаєшся, до певної пристані, бо, щоб ти знав, великі уряди й посади — то глибокі безодні та чорториї…

Отож, прибув Санчо з усім супроводом своїм до містечка одного… Сказали йому, що воно зветься острів Гармадармія — може, й справді так було містечкові на ім'я, а може, тому, що урядування над ним далося дарма. Як над'їхали до міської брами (город був обведений муром), назустріч Санчові вийшли мужі громадські, задзвонено у всі дзвони, всі люди вітали його з радістю й повели з великою помпою до собору — віддати дяку Богові; потім з кумедними церемоніями вручено йому ключа од міста і проголошено незмінним губернатором острова Гармадармії. Увесь народ дивом дивував на одяг і на бороду, на грубе черево й низький зріст нового правителя… Із церкви повели його до уряду…"

Ну, поцарював трохи Санчо Панса, а далі, розповідає нам Сервантес, проти Гармадармії здійснив збройну агресію підступний ворог, несподівано напавши на острів уночі. Санчо спав у своєму ліжку, змучений «всім тим судінням і рядінням, видаванням законів та указів», коли «аж бачить — по коридорах снують люди, душ двадцять, з палаючими смолоскипами та голими мечами в руках, і всі щодуху репетують:

— До броні, пане губернаторе, до броні! На острів напав незчисленний ворог, і всі ми пропали, якщо ваша звага й одвага нас не порятують! З тим диким галасом і гамом підбігли всі до дверей, де стояв Санчо, оглушений і ошелешений всім тим, що чув і що бачив; тоді один з тих гукнув:

— Ваша милість, узбройтеся негайно, бо й самі загинете, і ввесь острів разом з вами!

— Як же мені узброюватись, — одказав Санчо, — коли я нічого не тямлю ні в зброї тій, ні в обороні? До сього діла більше мій пан Дон Кіхот удатен [ну, а як же, авжеж озброїв батальйони «Дніпро-1» і «Дніпро-2», — І. Л.]: той — раз-два, усіх упорає і усьому дасть ради, а я, грішним ділом, у сій музиці ні бе, ні ме.

— Е, пане губернаторе, — каже другий, — так не годиться. Узбройтеся, ми тут маємо всячину і до наступу, і до оборони, виходьте на майдан і станьте нам за полководця і за рейментаря, як воно й належить по уряду вашому.

— Ну гаразд, — одказав Санчо. — Узбройте вже мене як самі знаєте.

Тут де вродились два щити великі, і вони наложили йому прямо на сорочку, не дали і вдягнутись, один щит спереду, другий іззаду, пропустивши руки крізь два спеціальні отвори, і міцно обв'язали вірьовками, та так туго, що замурований і зашнурований герой наш стояв випростаний як веретено — ані коліна зігнути, ані кроку ступити. В руку всунули йому списа, він оперся на нього, щоб не впасти. Нарядивши його отак, веліли йому йти попереду, вести їх усіх і додавати духу до бою: з такою провідною зіркою, такою світовою зорею, таким світильником, казали, справа їхня на добре вийде.

— Як же мені, бідному, нещасному, йти, — забідкався Санчо, — коли так мене у шори та швори взято, що й коліньми не поворухну? Зробіть хіба ось що: візьміть мене на руки та чи вже ставма поставте, чи впоперек покладіть при яких дверях, я вже їх боронитиму як не списом, то хоч би тілом своїм.

— Та ні, пане губернаторе, — каже третій.- Не шори та швори, а певне що страх вас іти не пускає. Отож ворушіться, та живо, бо час не жде, ворог напирає, розгардіяш росте, а небезпека все ближче.

На те вмовляння і на ті докори спробував бідаха зрушитися з місця і тут же з такою силою брязнув об землю, що думав уже — на канцурки розскочився. Лежав як черепаха, шкорупами своїми окрита, як плаха кабаняча між двома дошками, як човен, вивернутий на пісок догори дном… благаючи подумки: «Боже, Боже! Пошли вже сьому острову скорий упадок, нехай уже я або вмру, або з сієї великої притуги слобонюся!» Учуло небо тую молитву, і коли Санчо вже й не сподівався, кругом залунали крики:

— Вікторія! Вікторія! Наша взяла! Вставайте, пане губернаторе, нехай ваша милість порадіє перемозі і попаює здобич, що ми взяли у ворогів, дякуючи потузі вашої непереможної правиці!

— Підведіть мене, — попрохав жалібним голосом стражденний Санчо.

Помогли йому підвестись, поставили на ноги, він і каже:

— Того ворога, що я нібито поконав, прибийте, про мене, хоть і до лоба. Не треба мені й лупу ворожого паювати, одного прошу й благаю в щирої душі (коли така єсть) — дайте мені вина сьорбнути, бо все в нутробі пересохло, та витріть на мені піт, бо тут я мокрий увесь, як хлющ".

Ну, а далі Санчо Панса звертається до своїх громадян зі знаменитою промовою:

«- Дайте дорогу, панове-добродійство, нехай верну я на колишню волю, нехай однайду давніше життя і воскресну з теперішньої смерті. Не на те я вродився, щоб урядувати, щоб острови чи там городи од ворогів одбороняти, коли нападуть. Ліпше розуміюсь я на тому, як землю орати чи копати, як лозу виноградну підрізати чи підв'язувати, аніж як закони видавати або якісь там губернії чи королівства захищати. Добре святому Петрові в Римі, тобто, хочу сказати, добре всякому, хто коло того діла ходить, для якого вродився. Більше мені пристало в руці серпа тримати, аніж скипетро губернаторське… Зоставайтеся ж, ваші милості, з Богом і перекажіть панові мому дукові, що голим я вродився, голим і зостався, ні зиску, ні втрати; тобто, хочу сказати, без шеляга заступив на уряд, без шага звідси їду, не так, як воно ведеться в інших остров'яних губернаторів… Швидше я на турка перевернусь, аніж тут зостанусь! Вдруге мене не одуриш. Як без крил у небо не полечу, так не зостанусь на сім уряді й жодного іншого не прийму, хоч би його мені й на тарілочці піднесли…»

З усього цього геніальний Мігель Сервантес прорікає: «Звідси можна зробити висновок, що навіть дурних правителів Бог може напутити на правий суд». Чи напутить хоч колись і хоч когось із наших дурних правителів?.. І чи скаже наш новітній Санчо Панса «не на те я вродився, щоб урядувати і острови від ворогів обороняти, коли нападуть»?

Джерело

Схожі новини