"Боржомі" як геополітична зброя

Пропозиція депутата Арахамії проміняти постачання дніпровської води до Криму на поступки щодо окупованого Донбасу показала, яка каша заварена в голові депутата Верховної Ради, що входить до комітету з питань безпеки, оборони та розвідки. І до якої міри він не розуміє основ зовнішньої політики Росії. Бо припущення, що голова найбільшої фракції у парламенті працює не на українську зовнішню політику, а російську, мабуть, слід відкинути.

У «тюрмі народів», в якій, окрім Росії, сиділи Україна, Грузія, Казахстан, Узбекистан та ще десять країн, був поширений анекдот: росіянин пропонує узбеку поділитися по-братськи. А той йому каже: «Ні, краще порівну.»

У цьому суть незалежного існування держави. Бо коли незалежна держава веде переговори з іншими державами, вона має надію поділити все порівну. А коли входить до сфери впливу іншої держави, то всі ресурси діляться на користь «старшого брата». Щодо скарбів Чорного моря, «братерське розподілення» означає, що всі родовища газу належать Росії, навіть ті, що належать Україні. А це — втрачені мільярди доларів надходжень до бюджету.

До першої половини 19 століття статус транзитної держави дозволяв російським царям збирати 13% від вартості всіх товарів, що йшли з Європи до Індії та в зворотньому напрямку. Це мало своїми наслідками два явища. Перше: те, що індійський чай, а не кава, набув статусу національного російського напою, для приготування якого придумали самовар та несподівано корисне використання старого чобота.

Другим явищем став дворянський устрій російської держави. Царі мали більш ніж достатньо коштів від транзиту товарів, і тому не опікувались збиранням податків від власників врожаю.

Неправильний землеустрій дозволив, з одного боку, створити блискучий і неповторний клас землевласників, які бавилися балами, дуелями та іншими дурницями, а, з другого боку, зробив сільське господарство Росії неконкурентноздатним щодо європейського. Тому що в поневолених сільських виробників не було стимулів збільшувати врожайність.

З появою залізниці у першій половині 19 століття створилася загроза транзиту європейських та індійських товарів російським маршрутом. А відповідно і одному з основних джерел надходження коштів. Спочатку французи збудували залізницю з африканського узбережжя до Червоного моря. Це дозволило здешевити транзит товарів Червоним морем до Індійського океану і берегів Індії. Згодом у французів з'явилася ідея будівництва Суецького каналу, який мав безпосередньо з'єднати Середземне та Червоне моря. Такий шлях транспортування товарів з Індії робив його більш привабливим, ніж російський маршрут. Разом з королівською родиною Англії французам вдалося збудувати Суецький канал у 1869 році.

Ще цар Росії Микола Перший у 1835 році розумів, що потік торгівлі між Європою та Індією територією Росії буде міліти, бо створюється більш дешевий маршрут для торгівлі. Відповідно, зменшиться і грошовий потік, який дозволяв царям жити комфортно і милуватися матрьошками та гармошками, пишаючись «домотканною» Росією.

Тому цар і створив таємний комітет на чолі з генералами Кисельовим та Васильчиковим, який повинен був провести земельну реформу з метою розвитку сільського господарства. Це робилося для того, щоби податки від власників врожаю замінили міліючі надходження від транзитної торгівлі. Чотири покоління Романових від царя Миколи Першого до Миколи Другого марнували час і не спромоглися провести реформу земельних відносин. Тому з вісімдесятих років 19 століття Росія почала вдаватися до запозичень і накопичувати борги.

Неспроможність Романових дати собі раду з державними фінансами призвела їх до втрати влади і захоплення влади у державі більшовиками у 1917 році. У лютому 1918 року більшовики відмовилися платити за зовнішніми боргами Росії.

З відмовою платити (головним чином Франції) Росія втратила і можливість брати кредити. Лише у 2005 році Путін задешево відкупив в паризького клубу борги царської Росії. Цьому сприяли нові грошові надходження від дуже дорого проданої нафти. Створився грошовий потік від продажу нафти та газу, якого Росія не мала з часів доходів від транзитної торгівлі у першій половині 19 століття.

Доходи від нафти та газу набули особливого значення після Другої світової війни. Для сучасної Росії вони є тим, чим були доходи від транзиту для російських царів. На них наразі тримається платоспроможність держави Росія і влада кооперативу «Озеро».

Якщо Суецький канал був прокляттям Росії у 19 столітті, то в наші дні він віддячує Росії за всі попередні прикрощі. Завдяки тому факту, що Саудівська Аравія не може надсилати усю свою нафту до Європи Суецьким каналом. Його технічні характеристики дозволяють прохід лише обмеженої кількості кораблів на день. Ну, а щоби Сауди не знайшли вихід за допомогою будівництва нафтопроводів з Перської затоки до Середземного моря слідкують дві російські військові бази на узбережжі Сирії. Тому саудівська нафта змушена перетинати два океани, щоби сягнути берегів Європи. Завдяки цьому російська нафта стає цілком конкурентноздатною. Бо покупці, якими є виключно нафтопереробні заводи Європи, беруть до уваги не тільки якість нафти, а й надійність і безперебійність її постачання. А ця надійність та безперебійність залежить від контролю над шляхами транспортування нафти. Раніше цей контроль здійснювали військово-морські сили США. Але з того моменту, як США почали вивозити нафту на експорт, а не завозити її до США, вони мають зацікавленість у забезпеченні надійності інших морських маршрутів. Опіку маршрутами нафти з Близького Сходу вони можуть залишити Росії, Німеччині та Туреччині, у яких там більше інтересів.

Коли ж Росія з Німеччиною починають наводити порядок, зокрема, на Близькому Сході, то хаос, нескінченна війна і жертви серед цивільного населення є гарантованими.

З історії втрати головного джерела прибутку, а потім і влади Романовими, члени кооперативу «Озеро» зробили свої висновки. Тому вони з усією можливою енергією створюють по цілому світі умови, щоби їхні доходи від нафти та газу зберігалися якомога довше.

Україна у цих обставинах цікавить Кремль та наближених до нього приватних осіб з трьох позицій.

1. Як один з ринків збуту свого газу.

Володіючи через пана Фірташа мережею облгазів, гроші викачуються на Кіпр. З цієї точки зору не суттєво, що «Нафтогаз України» не купляє в Росії газ з 2015 року. Поки наближені до Кремля особи контролюють українські облгази, значна частина прибутку від реалізованого населенню України газу опиняється у їхній кишені. Поки схема викачування грошей через облгази не ліквідована, усі гучні успіхи керівництва «Нафтогазу України» є не більше, ніж самореклама. Також важливими споживачами російського газу є чотири азотних комбінати, які теж знаходяться у приватній власності людей на чолі з Фірташем.

2. Газотранспортна система, що дозволяє постачати до Європи 50% всього експорту російського газу. Росія не заспокоїться, поки не встановить над нею свій контроль. Північний потік-2 дає у руки Кремля потужні додаткові можливості для встановлення контролю над газотранспортною системою України. Зокрема, за допомогою шантажу, як економічного так і політичного.

3. Родовища газу на суші та морі. Всі українські родовища газу цікавлять Росію з тої точки зору, щоби вони не створювали конкуренціі російському газу. Росія видобуває 500 мільярдів кубів на рік, а продає до Європи тільки 200 мільярдів. Навіть як відмінусувати внутрішнє споживання та експорт до Китаю і Японії, все ще залишаються величезні обсяги газу, для яких не знайдено покупця. Конкуренція українського газу збила би ціни на надлишки російського газу.

Тому найбільші морські родовища України вже захоплені Росією за допомогою загарбання Криму. Чи є питна вода у Криму, чи її немає — їх не дуже цікавить. У разі потреби переселять кримчан на кордон з Китаєм до Біробіджану. В річці Біра є багато питної води.

Якщо би в Україні видобувався газ тільки на згаданих газоносних площах, то Україна вже була би експортером, а не покупцем газу.

Це би дозволило, незважаючи на епічне пограбування бюджету «міцними господарниками» з Донецька, значно покращити фінансовий стан держави. Тоді би державний борг став контрольованим, і держава би вистояла.

Саме за допомогою цілеспрямованої політики у газовій галузі, а не за допомогою питної води, можна примусити Кремль сісти за стіл переговорів щодо Криму та його газових скарбів. Це буде коротшим шляхом і до припинення окупації Донбасу. Там Росія вже повирішувала свої питання, повивозивши усі оборонні підприємства до Росії, що створювали конкуренцію російським експортерам. Тепер він є розмінною монетою щодо Криму.

Окупація Криму Росією мала на меті не тільки пограбувати українські газові родовища, але й зазіхати взагалі на усі газові родовища Чорного моря. Бо 200-мильна ексклюзивна економічна зона Криму сягає берегів Туреччини та Румунії.

А біля Румуніїї американська компанія Ексон видобуває газ. Тут і збігаються інтереси США та України щодо захисту родовищ Чорного моря. Українські ліцензії на видобування слід продавати переважно американським компаніям, щоби в американського уряду був інтерес передати ще кілька військових кораблів для ВМС України.

Ще бажаніше створити військовий союз України, Польщі, Румунії та Сполучених Штатів для захисту спільних газових інтересів. Саме такий союз дозволить американським нафтогазовим компаніям просувати свій зріджений газ до Європи, а відповідно і бути зацікавленими у захисті країн цього союзу.

На внутрішньому фронті слід створити конкуренцію монопольному становищу імперії Фірташа. Це стосується як облгазів, так і азотних комбінатів. Конкуренція створить реальну загрозу газовим доходам російських постачальників газу в Україні і буде потужним стимулом для Кремля сісти за стіл переговорів з усього спектру газових стосунків з Україною.

Таку мову Кремль розуміє, а за «Боржомі» нафту не продає.