Звільнили вчительку. Насправді я навіть радий, що так трапилося…

Історія, що трапилася з нами недавно, нагнала на мене жаху чи не найбільше за останні роки

Точніше, навіть не сама історія скандалу, реакція чи причини, а власне усвідомлення того, що ми починаємо жити в іншому світі, котрий є новим для нас, і ми ще поняття не маємо, як давати собі в ньому раду. І я насправді навіть трохи радий, що це трапилося, бо тепер ми змушені усвідомити це та спробувати розібратись.

Мабуть, ви чули, що ми (мова про Холдинг Емоцій! ФЕСТ. — Ред.) маємо вже дві школи та поставили собі за ціль відкрити їх сто в Україні.

Основна мета — зробити свій внесок і вплинути на освіту загалом.

Так, це бізнес. Проте з великим соціальним впливом, і наразі ми туди лише інвестуємо. Насправді досить великі гроші. І ще більше часу, людей, ідей та натхнення. Це — наш податок і спільний внесок у майбутнє країни, у якій ми хочемо жити.

Так от.

У вересні взяли ми одну вчительку на роботу. За рекомендаціями. Всі казали: «Ду-у-уже хороший мовник». Справді, мовник був непоганий. Проте за певний час ми помітили, що вона переходить межу в спілкуванні з учнями. Шарпає їх, і, в принципі, її поведінку часто можна розцінити як занадто агресивну.

Очевидно, за процедурою, ми спробували зробити зауваження та пильнувати. Бо всяке буває, та й дітки в класі теж активні:) Проте, на жаль, це стало систематичним. Після того, як вона в пориві агресії сказала дітям поламати годівничку, яку зробила дівчинка на уроці дизайну, ми вирішили її негайно звільнити. М’яко кажучи, через професійні якості.

Жіночка не розгубилась і відразу сіла писати повідомлення у фейсбук. Мовник таки ж непоганий. Про те, що в самому центрі міста Львова її звільнили, бо вона активно навчала та пропагувала українську мову та виправляла дітей, котрі розмовляли суржиком. І нібито через те її звільнили, що в класі є діти «данєцкіх», котрі пролобіювали це звільнення. Бо ж вони платять гроші.

А приправила це все політичним трактатом з фразеологізмами, які найбільше зачепили б патріотично тривожних галичан, та може, навіть і киян пострашили б. Про те, як «русскій мір» гуляє коридорами школи, що гроші не пахнуть, данєцкі захоплюють Львів! Та й сам Путін, мовляв, вже неодноразово їй погрожував…

Словом, просто набір слів, який у кожного мешканця Львова пробуджує бажання вийти до Шевченка і стати на захист своїх цінностей.

Я здивувався, проте не сприйняв цього серйозно. Розуміючи, що вчителька пішла ва-банк і таки справді має проблеми із психікою та адекватністю. Бо ж кого-кого, а вже нас звинувачувати в «русском мірє» — то справді смішно.

Ми виклали свою позицію, пояснили ситуацію, причини та попередили інші заклади освіти, аби були обережними — бо мовник таки справді сильний і місцями небезпечний. З точки зору нормальної людини, це й мало б бути кінцем історії.

Будь-яке професійне медіа перед тим, як писати про це, дізналося б позицію школи, та й забуло б про це на старті. Бо історія не варта й «малого пива».

Але так було б колись.

І не сталося тепер.

На додаток до цього. одне чудо, яке, як виявилося, ще й на біду працює в нашій обласній адміністрації, (що найкумедніше — з інвестиціями), миттєжво поширило цю історію в незліченних групах, де боронять права української мови. З точно таким же формулюванням: звільнили зі школи через українську мову. У Львові їм то не пройде — терміново треба відстоювати вчительку! Не віддамо її в лапи «данєцкіх».

Та ще й з вимогою: нехай школа тут нам усім пояснить, чого це вони таке допустили. Словом, як вийти на площу і прокричати, що в священника дружина курва, і хай він тепер сюди прийде і всім нам те пояснить.

Очевидно, що з таким формулюванням це захотіло перепостити багато учасників тих груп.

На нашу позицію уже не надто звертали увагу — вимагали фактів. Вочевидь, ми не виставляли жодних відео чи документів, бо школа — це таки територія приватності, дітей та їхніх сімей. Але те нікого не цікавило: тисячі перепостів здійняли неймовірну хвилю обурення та хейтерства, банальної людської злості, яка нарешті знайшла, куди вихлюпнутися.

Найбільше здивованими були батьки, чиї дітки є у школі вже не один рік, і куди й надалі хочуть ходити.

Ми відписували відповіді у десять рук, бо звикли працювати відкрито та публічно. Ця історія фактично паралізувала менеджмент школи. Щохвилини хтось писав чи дзвонив з вимогою пояснити: «Як це ми посміли?!» Справді — тисячі людей. Ми оприлюднили ще декілька повідомлень з уточненнями, великими заголовками, що це ФЕЙК, і почали готувати заяву до суду.

Лише після того вчителька відразу взялася чи не щогодини виправляти та причесувати свій пост.

І помалу та історія почала переходити у фізичний світ.

До нас приходили різні об’єднання атошників, «Правий сектор» та ще багато інших (справжніх і не дуже), майже з вилами та шинами. І уявіть, яким було їхнє розчарування, коли вони потрапляли в нашу школу. Очевидно, що в класі тієї вчительки не було жодного з переселенців, та й «данєцкіх» теж.

Усі відвідувачі виходили й одразу писали повідомлення: «Не поширюйте фейк».

Одночасно почали масово приходити погрози працівникам і на адресу школи. Хвиля ненависті просто зашкалювала по всій Україні. Усі знайомі, друзі та знайомі друзів дзвонили та писали, не вірячи в історію.

І все- лише через один пост звільненої вчительки та промоцію чиновника, який зробив більше комерційної шкоди, аніж коли-небудь бачив інвестицій.

Але найголовніше — інше.

Такого раніше не трапилося б — повторюся, — медіа були професійними, перевіряли брехню і їм довіряли люди. А тепер кожен сам собі медіа. Захотів — поширив, сподобався заголовок — перепостив.

Соцмережі дозволили в такий спосіб реалізовуватися кожному. Ось, дивіться, яку історію я поширив — бачите, який я патріот! Дивіться, яку картинку чи фразу я опублікував, — який я дотепний та розумний!

Тут є все: і самореалізація, і амбіції, і соціальна позиція, і навіть патріотизм. Усе, що можна поширити і лайкнути, робить нас ліпшими. І не важливо, чи це правда. Важливо, аби хтось лайкнув!

А як легко прокоментувати! Це тобі не оксфордські дебати. І не треба в чомусь розбиратися, написав будь-що — тут усі рівні. Основне — що ніхто не бачить і в очі не треба дивитися.

Насправді — це наша нова реальність, яка набирає обертів неймовірними темпами.

Перші наслідки, в які ніхто не вірив і не сприймав, — Трамп, Брекзіт і наш новий президент. Основне — розслабитись і не виходити з мережі.

І ця реальність жахлива — бо тебе можуть спалити і ти навіть не встигнеш довідатися, за що. Просто хтось запостив твоє фото з розчавленим песиком чи рускім прапором.

Через рекордну кількість користувачів соцмереж це стає глобальним надважливим питанням безпеки.

І найголовніше: наші діти теж проводять там усе більше часу. І вони там абсолютно беззахисні. Бо ніхто й ніколи не вчив їх, як цим користуватися і до чого це може призвести.

Для мене ця історія є неймовірною мотивацією зробити так, щоб діти в нашій та інших школах розуміли: єдина їхня зброя — це критичне мислення та здоровий глузд. Прочитавши будь-яке повідомлення, треба собе запитати: «Чому? Хто це написав?», знайти першоджерела. Зрештою, перевірити в медіа, яким довіряєш. Тепер це — як помити руки чи подивитися на світлофор на пішохідному переході. На будь-який білборд про покращення життя чи безкоштовний транспорт, обід… Треба відкинути емоції та почати мислити.

Будь-яка неправда чи фейк створені, щоб маніпулювати нами.

А контрольовані люди — це втрата свободи та мрія диктатора.

Тому, як би пафосно то не звучало, лише пошук істини та постійне критичне мислення зроблять наших дітей по-справжньому вільними. А серця — небайдужими:)

І цього треба вчити — бо свобода, як пам’ятаємо, таки виборюється.

Тому ми зробили висновки — і тепер у нашій школі будуть уроки, присвячені фейкам і їх небезпекам. Ми будемо пояснювати дітям, що буває, коли хтось думає замість них.

І я дуже закликаю всі інші школи звернути на це увагу та запровадити такі уроки у свої навчальні програми, щоб готувати дітей до реального життя.

І, можливо, завдяки одному «хорошому» мовнику й одному горе-чиновнику ми уникнемо багатьох помилок у майбутньому.

Усе задля чогось стається. Основне — правильно тим скористатися.