Лише один варіант

Українському суспільству під час усіх обговорень нинішньої воєнно-політичної ситуації постійно нав’язують схоластичну дискусію, яку в античному світі називали суперечкою про «яйце і курку». Українцям накидають псевдопроблему: що треба робити в першу чергу — визволяти окупованих людей чи звільняти окуповані території.

Якщо людей, то це означає їх фактичну (хоча й добровільну) депортацію з місць проживання (таких «визволених» в Україні нині, за офіційною статистикою, понад 1,5 млн). А коли говорити про кримських татар, то таке «визволення» цілком збігається зі стратегічним планом окупантів витиснути корінний народ із півострова Крим. Звідки таке бажання в багатьох спікерів українських телеефірів розірвати природний зв’язок між землею і людністю? Що буде, якщо керуватися такими принципами щодо всієї України? Територію залишити російському агресорові (бо для нас головне люди!), а українську націю врятувати переселенням до країн Західної Європи, Канади, США, Австралії… Очевидний абсурд. Проте в першому випадку стосовно Донбасу й Криму абсурд чомусь є непомітним. У випадку, коли йдеться про політичне, моральне та психологічне повернення до України тих її громадян, що опинилися під окупацією, всі зусилля української влади, всі економічні та правові кроки навряд чи дадуть помітний ефект без кардинального вирішення проблеми, а саме деокупації тимчасово втрачених територій. Без цього всі розмови на згадану тему є порожніми.

Нерідко суспільство залякують, мовляв, коли не йти на поступки Москві та її планам специфічного «повернення» Донбасу ОРДіЛО, а точніше «ДНР/ЛНР» до складу України, то тамтешнє населення звикне до окупації й забуде Україну, молодь під впливом російської пропаганди стане геть антиукраїнською. Мешканці окупованих територій миттєво згадають Україну, щойно там з’явиться українська армія. І не тому, що там живуть великі українські патріоти, а тому, що звикли коритися реальному становищу, визнавати примусову силу фактів. Це аж ніяк не виключає необхідності потужної масованої пропагандистської роботи, перекриття каналів російського впливу, придушення антиукраїнських сил та організацій. Однак без військового контролю територій будь-який інший контроль там неможливий.

Допоки Донбас контролює Росія, її кадрові та колоніальні війська («ДНР/ЛНР»), спроби України вплинути на населення окупованих земель (будучи абсолютно потрібними!) помітних плодів не дадуть. Нещодавно газета «Дзеркало тижня» оприлюднила результати «соціологічних досліджень» на теренах ОРДіЛО. «Опитування» під окупацією є не меншим абсурдом і знущанням зі здорового глузду, як і «референдум». Із таким самим успіхом можна було б «опитувати» в’язнів у таборах ГУЛАГу щодо оцінки ними діяльності Сталіна… І чи зміг би хтось провести такі дослідження без дозволу НКВД і табірної адміністрації? У результаті згаданих фейкових опитувань з’ясувалося, що багато людей в ОРДіЛО любить Росію і не любить Україну. Про справжнє ставлення тамтешнього населення до України стане відомо тоді, коли в ОРДіЛО стоятиме не російська, а українська армія.

Однак Україна на визволених територіях повинна вести правильну, ефективну політику без кадрових «договорняків», без бюрократичної візантійщини, якою в нас просякнуте політичне життя. Політика має бути простою і всім зрозумілою. Щойно почнуться загравання з місцевими елітами, поступки в питаннях суверенітету та державності, справа України на Донбасі буде програна. Можливо, остаточно.

Народ там (як стверджують самі мешканці) шанує сильну, жорстку та послідовну владу. Принаймні він не матиме бажання з такою владою конфліктувати. Справді, проблема є. Як офіційний Київ зможе нейтралізувати антиукраїнські сили на Донбасі, якщо він не здатний завдати їм поразки навіть на материковій Україні? І це в умовах війни, яка в цьому сенсі багато спрощує та полегшує.

Інколи лякають тим, що на Донбасі та в Криму виросте покоління, яке не знає України. У світовій історії прецеденти є. За 13 років нацистського Рейху в Німеччині виросло покоління, виховане гітлер’югендом. Але після 1945-го й до 1949-го його погляди під тиском союзників (США, Великої Британії, Франції) суттєво змінилися, принаймні в Західній Німеччині. Однак союзники кілька років дуже активно вживали заходів із денацифікації: сотні нацистів були страчені, тисячі на довгий час потрапили до тюрем, на сотні тисяч було накладено суворі стягнення. Об’єктом денацифікації стало кілька мільйонів німців. І вже на початку 50-х років ХХ століття чимало людей, у біографії яких був гітлер’югенд, змогли подолати цю страшну спадщину й навіть стати демократичними політиками ФРН. Отже, апробовані методики, які дали хороші результати, є. Аби тільки все не поховала під собою політична безпринципність, що стала панівною в українській політиці. Останнім часом вона ще й деморалізувалася плебейською зневагою до професіоналізму на користь веселих і безвідповідальних, а зовсім не кмітливих клоунів, які заполонили мало не всі державні інститути. Нині головне зберегти державу, не спокушаючись токсичними «ласими» пропозиціями ворога, «сиром у мишоловці». А питання реінтеграції окупованих територій хоча й доволі складне, але все ж таки простіше від питання їх деокупації.

Джерело