Тримай злодія!
Народний депутат, ім’я якого не хочу нагадувати всує, вкотре заявив минулого понеділка ex сathedra про відродження в Україні фашизму.
От буквально так і сказав: «Фашизм знову піднімає голову, він повернувся на вулиці нашої країни». Дурість, звісно. Скільки можна? Не варто реагувати, але чому в такому разі майже те саме регулярно повідомляють цілком респектабельні західні ЗМІ? Останній приклад — висвітлення ходи на Покрову. Не Russia Today, не «Первый», не Кісєльов, не Соловйов, а Le Monde і The Guardian?
Так звана боротьба з фашизмом — радянський винахід. Російська праволіберальна публіцистка Юлія Латиніна стверджує, що честь розробки цієї зброї масового задурення належить Віллі Мюнценберґу, червоному мільйонерові та медіа-магнатові, емісарові організації «Комінтерн», зарубіжної філії ЦК партії та московської розвідки. Саме він нібито скликав міжнародний антифашистський альянс менш як через рік після захоплення влади в Італії Муссоліні й за 10 років до перемоги в Німеччині Гітлера.
Проте ознайомлення з документами епохи переконує: Мюнценберґ був технологом і аж ніяк не ідеологом, а справжніми авторами концепції були голова виконкому Комінтерну Григорій Зинов’єв і секретар Карл Радек, тобто члени вищого партійного керівництва СРСР. Відтоді у фашизмі звинувачували по черзі капіталізм як такий (потенційно), соціал-демократів, консерваторів, «неправильних» комуністів за кордоном і всередині — кого завгодно, хто на той чи інший момент вважався ворогом Кремля. Антифашизм, як і «боротьбу за мир», було успішно втовкмачено в мізки інтелектуалів Першого світу за допомогою відповідних інструментів, таких як пропагандистські ресурси на утриманні Москви, шпигунські відомства ОГПУ-НКВД-МГБ-КГБ, посольства за кордоном, місцеві компартії, іноземні агенти впливу, а також «корисні ідіоти».
Ренесанс універсальної зброї настав уже в часи хрущовської «відлиги», яка, між іншим, почалася разом із вторгненням радянських військ в Угорщину й закінчилася вторгненням у Чехословаччину. «Діти XX з’їзду» мали розібратися зі сталінським ідеологічним спадком, виробивши якусь переконливу картину світу. Шістдесятники деконструювали й перезібрали міф комунізму, зліпивши практично з нуля, «під себе» взірцевий образ первісних більшовиків на чолі з богом-Лєніним, — чесних і рішучих, але інтелігентних і людяних, які в реальності ніколи не існували. Ну, а ворогом № 1, звісно, обрали узагальнений фашизм. Опонент бачився переконливим: мільйони жертв, звіряча до наївності ідеологія, внутрішній устрій ще потворніший, як здавалося тоді, за совіцькі звичаї. Порівняно з ним навіть реальний, а не обіцяний соціалізм вигравав із вражаючим рахунком. Те, що фашизмів було кілька різної міри потворності й різного ступеня небезпеки, помічати було ліньки. Те, що той ідеальний комунізм, який малювали в романах і на картинах мрійники, мав достобіса малопривабливих тоталітарних рис, просто залишалося поза увагою. Лякалка фашизму стала чи не головною підставою легітимізації комуністичного ладу в очах бодай трохи здатних до рефлексії підданих СРСР. «Так, ми недосконалі, але ж вони ще гірші»…
Цей дивовижний ідеологічний компот, протиприродний гібрид гуманізму з тоталітарною свідомістю довгий час панував у мізках навіть найкращих представників радянської цивілізації. Весь розвиток післявоєнної радянської культури, зокрема й української радянської, відбувався в межах цієї ідеології післясталінського комунізму-лайт. Ну, а загроза «фашизму» (саме в лапках, тобто чогось умовного, що назве вище начальство) як елемент гібридної зброї зберігалася до кінця СРСР, а в Росії як його правонаступниці плекається донині.
Дивно, що не кожен фашизм підлягає засудженню. Москва за усталеною традицією вільно й дуже вибірково «призначає» фашистів. Як до війни називали Пілсудського, але чомусь припинили називати Гітлера, як після війни називали Тіто, але забули про Ґамаля Насера та Ясіра Арафата — класичних, типових представників явища, так сьогодні в очах російських ідеологів не є фашистами угорські, італійські та французькі крайні праві (бо вони друзі й клієнти), але є польські й, звісно, українські. Проблема правих радикалів, назвімо їх так, щоб не повторювати дзвінке слово, у Європі справді існує. Але в різних країнах вона різниться за рівнем токсичності. Ну й головне: коли тобі весь час волають «Тримай злодія!», через якийсь час озираєшся на джерело галасу.
Авжеж! Росія нині є класичним фашистським суспільством — точнісінько за дефініцією Умберто Еко, пункт за пунктом. Тому не озирайтеся. Це білий шум. Завіса. Брехня.
