Юрій Макаров

Я себе постійно запитую: то вони переможці чи переможені? З одного боку, переможці, бо Україна, за яку вони віддали життя чи здоров’я, нині є, вона вже відбулася попри всі відкати й реванші.

Я не зрозумів: ми прагнемо в Європу чи ні? Ми хочемо в Євросоюз, який, серед іншого, передбачає цілком вільний рух не лише товарів, а й робочої сили? У такому разі, чому саме слово «заробітчани» має такі негативні конотації? Хіба заробляти своєю працею принизливо? Хіба це гріх?

Я зарікся вправлятися у футурології. Не Курцвайль, м’яко кажучи. Але в чомусь із моїх особистих, «для внутрішнього вжитку» передбачень я все ж переконаний.

Той рідкісний випадок, коли я не можу погодитися з більшістю колег, зокрема тих, кого безмежно поважаю і з ким зазвичай солідарний: Дмитро Гордон — не посередність і тим більше не ватник.

А тепер їжте, хоч повилазьте: ви хотіли генпрокурора з профільною освітою, ви його, точніше її, маєте. Не з якоюсь там другою вищою заочно, а з дипломом доктора юридичних наук.

Взагалі-то, якби якось по-дорос­лому ставитися до наслідків послаблення карантину, нас мала б більше непокоїти динаміка пандемії: скільки з нас захворіє, скільки одужає, скільки помре? Або, скажімо, війна: чи активізуються провокації, чи чекати переходу до широкомасштабних бойових дій?

Останні кілька тижнів трохи розрядили напруженість карантину, але ще додали дискомфорту й підстав для паніки: Київ спромігся вийти на перше місце у світі (!) за рівнем забрудненості повітря.

Володимир Зеленський на врученні Шевченківської премії процитував Черчилля, нібито коли прем’єрові Сполученого Королівства принесли держбюджет, припустімо на 1942 рік, він запитав: «А де видатки на культуру?». Йому кажуть: «Але ж війна…». Сер Вінстон дивується: «А за що ж ми тоді воюємо?».

Усе не просто погано, а дуже погано. Проблема не у відсутності інформації — її достобіса, а в здатності її перетравити й зробити висновки. Я вже не кажу: почати діяти в розумний спосіб.

Вірус — вірусом, а війна за розкладом. Щось я не помітив, щоби бойові дії на Сході якось ущухли, хоча біологія найманців нічим не відрізняється від нашої й імовірність підхопити заразу для них не менша. Спорадичні вогневі контакти тривають, а подекуди башибузуки не відмовляють собі в задоволенні побавитися чимось крупнокаліберним.

«Свой парень не профессия», — учив мене колишній шахтар, потім мій колишній шеф, а нині громадський активіст Олександр Тертичний. У них на шахті в Горлівці так казали. Так от, тепер уже професія.

Не забарилися. The New York Times, коментуючи перемовини в Єлисейському палаці, глибокодумно пише: «Зеленський перебував під дедалі більшим тиском у себе в країні з боку націоналістів, які звинувачують його в капітуляції перед Росією».

Як би мені хотілося перестати бути невротиком! Не думати про білу мавпу. Точніше, білого ведмедя

Отже, Державне бюро розслідувань ініціювало зняття недоторканності з народного депутата й попереднього президента України Петра Порошенка за звинуваченням у зловживанні владою та… поваленні конституційного ладу.

Народний депутат, ім’я якого не хочу нагадувати всує, вкотре заявив минулого понеділка ex сathedra про відродження в Україні фашизму.

Колись у сиву давнину, 26 років тому плюс-мінус рік, в Україні було модним гасло «розбудова держави»

Нічого нового я тут не скажу. На жаль. Тож кому нецікаво, можна гортати далі. Але для очищення сумління спробуймо все ж таки зрозуміти, що робити.

Два приводи спонукали мене висловитися на цю високоморальну тему.

Лабардан - «легкість надзвичайна в думках», — характеризував цей стан свідомості герой Миколи Гоголя

Щоразу, відвідуючи Болгарію, я згадую прислів’я, що зачіпає водночас сферу птахівництва та міжнародної політики.

«Здача Бреди» Веласкеса. Це моя улюблена картина не лише з дитинства, коли я вивчав живопис за репродукціями й звертав увагу переважно на костюми та зброю, а й донині, коли багато чого побачив на власні очі й фокус уваги дещо посунувся

Мало не в кожного з нас є серед друзів колишні «наші», які свого часу виїхали за кордон чи то ще за СРСР, чи то вже за незалежної України, але вони стежать, переймаються, вболівають, подеколи активно допомагають.

Передвиборче гасло «Кінець епохи бідності» покликало до життя безліч глумливих жартів: дотепники фіксували кількість нових автівок у заторах, забиті під зав’язку чартерні рейси на міжнародні курорти, повні покупців супермаркети й брендові аутлети.

Могло бути гірше, ще й як гірше. Із сутнісного, неформального погляду в нас відбулася, як уже хтось зазначив, революція

Культурна афіша на наступний тиждень валить із ніг: концерти, виставки, спектаклі, лекції, творчі зустрічі, вечірки, перформанси.

Пробна куля чи зухвала демонстрація? Знаючи трохи одних діячів із кубла «опозиціонерів-життєлюбів», які виплекали покруча NewsOne, майже переконаний, що це вияв спонтанного креативу — знічев’я анонсувати телеміст із Москвою.

Ні, це не випадковість, не збіг і навіть не «совпадєніє». Харківський мер спершу заявив, що треба розглянути повернення проспекту Петра Григоренка його попередньої назви «проспект маршала Жукова» (і заразом прибрати з центральної площі волонтерський намет допомоги фронту). А потім закликав покаятися перед російськими агресорами.

Це, звісно, не п’ять років і навіть не сто днів, але все одно матеріалу для висновків не бракує. Головний наочний результат першого тижня при владі чинного президента один: дива не сталося.

Забудьмо про війну. У мене зі слухом усе гаразд, із почуттям реальності так само, я лише пропоную уявний експеримент.

Звісно, я хотів би, щоб Україну вивчали з іншо­­го приводу. Натомість наразі у світі здебільшого цікавляться нашими останніми, або, як тепер у нас кажуть, крайніми, виборами. Нічого не вдієш: ноу-хау.