Передплатити Підтримати

Річниця мінських угод. У чому програє нова влада

На жаль, зараз складається відчуття, що Кремль нав’язує нашим партнерам своє трактування пунктів угод

Новий розкішний палац президента Лукашенка вперше після років ізоляції приймав європейських високопосадовців. Верховний представник ЄС з зовнішньої політики Кетрін Ештон прибула на зустріч Порошенка і Путіна, й тоді, 25 серпня 2014, за участі й президента Казахстану Назарбаєва відбулися перші переговори по Донбасу.

Російська делегація традиційно спізнилася. Вони ввалилися в мармурові хороми, дорогі костюми і брендові портфелі були перев’язані георгіївськими стрічками. Атмосфера була настільки наелектризована, що здавалося, їх колорадки зараз запалають від наших поглядів. Під час кількагодинної важкої розмови в делегації розривалися телефони — дзвонили військові, в Іловайську росіяни розстрілювали нащих воїнів. І президент Порошенко вимагав припинити вбивство, дати нашим військовим коридор. Росіяни пообіцяли. Вже потім, під час інших важких зустрічей з Путіним, ми зрозуміли, що це витончена, садистська ФСБешна тактика: напередодні важливих перемовин влаштовувати кризу, щоб створити нестерпний фон і ми могли говорити тільки про спасіння нашої армії, щоб це забирало левову частину часу і сил зустрічі. Так було і в вересні 2014, і в лютому 2015 року, коли наших військових під Дебальцево взяли в оточення.

Таким був фон першої мінської зустрічі, і я ніколи в житті не забуду тієї нестерпної атмосфери, яку не змогла розтопити гостинність Лукашенка. Він був щасливий приймати високу делегацію, європейських гостей. Але нам було не до наїдків національної кухні і ніхто навіть не доторкнувся до дерунів та місцевих сирів, які так нахвалювала приймаюча сторона. Порошенко раз за разом виходив переговорити телефоном з нашим військовим керівництвом — на Донбасі було реальне пекло. І в добре кондиційованих мармурових мінських палацах нам було нестерпно, нестерпно спекотно. Я думаю, саме в ці дні президент Порошенко усвідомив, чого варті домовленості і обіцянки Путіна. Подальші дії Росії всі ці важкі 5 років тільки підтверджували чітко усвідомлене нами тоді відчуття: РФ прагне не Криму і Донбасу, їх мета — вся Україна, їх задача — залишити нас без європейської і американської підтримки, в зоні свого впливу, як країну-невдаху, яка не має право на самостійний політ.

Так народжувалися мінські угоди — в найдраматичніші і найстрашніші дні війни, коли треба було зупинити розчленування країни і вбивство наших солдатів.

5 вересня відбулася чергова зустріч нормандського формату і були підписані мінські угоди, потім — відповідні протоколи.

Це були дуже важкі і непрості домовленості. Всі ці роки Порошенка і його команду за них шпиняли, критикували, принижували та поливали брудом. Зараз нова команда, яка прийшла до влади на нищівній критиці мінських угод, визнає, що іншого сценарію поки що немає.

Мінські угоди точно не ідеальні. Головне — вони допомогли нам зупинити повномасштабну війну і наступ російської регулярної армії на Україну. Вони дали таку вистраждану і необхідну передишку стікаючій кров’ю, роззброєній і голодній тоді українській армії, яку одягали і годували волонтери в умовах порожнього бюджету. Вони дали нам шанс наростити м’язи, вдягнути, нагодувати і потроху переоснастити і озброїти нашу армію. Сьогодні вона інша. Вони дали можливість крок за кроком, вулицю за вулицею, метр за метром звільняти українську землю. Кажуть, сьогодні цей рух вперед зупинено.

Ми змогли знайти і звільнити тисячі заручників. Боляче, що десятки, а то й сотні в’язнів залишається в тюрмах РФ і окупованих Донбасу і Криму. Мені болить, особисто і дуже, що ми не змогли витягнути всіх. І я щиро і сильно бажаю новій владі успіху в питанні звільнення. Дай боже витягти всіх наших.

Ключовий момент — це те, що мінські угоди прив’язані до санкцій. І всі ці роки нам вдавалося тримати антипутінську коаліцію в світі, послаблюючи Росію економічно. Кожен рубль, який РФ втратила через санкції — це рубль, який не пішов на фінансування війни.

Велика проблема мінських угод у тому, що РФ і Україна трактують їх по-своєму. Нам вдавалося читати мінські угоди однією мовою з іншими учасниками нормандського формату — Німеччиною і Францією. На жаль, зараз складається відчуття, що Кремль нав’язує нашим партнерам своє трактування пунктів угод, які мають бути виконані безумовно.

Й ми вже не чуємо про ключовий пріоритет — виведення російської зброї і техніки та закриття кордону. Й ходять чутки про особливий статус, хоч в законі чітко записано про особливості місцевого самоврядування, а не статус. Й про тимчасовість цих норм, а не їх сталість.

Джерело