Дипломатія: від перемог до небезпек

Перші сто днів дипломатії Зеленського є надто коротким періодом для далекоглядних об’єктивних висновків про «нову зовнішню політику» президента Зеленського. По-перше, відчувалася відсутність ядра нової дипломатичної команди, в тому числі через неможливість призначити нового міністра закордонних справ. По-друге, відбиток наклала парламентська виборча кампанія, яка спонукала нове керівництво до красивих обіцянок та креативних яскравих ходів на межі авантюризму з однією метою — сподобатися виборцям.

Очевидний позитив цього періоду — швидке налагодження особистих конструктивних стосунків президента Зеленського з ключовими лідерами світу.

Тепер важливо, щоб це перетворилося на потужний актив довіри з боку наших партнерів.

Вже відбулося знайомство з азами дипломатії та зростання розуміння того, що методи, які добре сприймаються всередині країні, не завжди дають бажані результати зовні. Виконувати обіцяне і робити шоу — це підходи з різних світів.

Сподіваюся, що рефлекторне тяжіння нової команди до концертних постановок не призведе до трагікомедії у масштабах цілої держави. І так само — аплодуватиму, якщо нетрадиційні підходи та креатив у стилі «Кварталу 95» таки принесуть виконання обіцяного в інтересах держави.

З точки зору ставлення міжнародної спільноти цей період став найкомфортнішим для діяльності новообраного президента. Наші партнери перебували під потужним враженням від 73 відсотків електоральної підтримки нового президента і утримувалися від прямої критики на його адресу.

Винятком стала недолуга ініціатива ОПУ щодо «люстрації гідності», за яку країни G7 видали порцію критичних ремарок.

Досить показовим для дипломатії Зеленського у ці сто днів виявився підхід про «швидкий мир» (через «перестати стріляти»). Сказати, що, попри свою спокусливість, ідея ця потенційно небезпечна — нічого не сказати.

Адже якщо швидкий мир з Росією і можливий, то лише за рахунок здачі інтересів України.

У Кремлі такі підходи розглядають винятково з позицій «дотиснути Київ».

Це підтверджують спроби нав’язати першочергове схвалення новою Радою закону «про особливий статус» з постійним (а не тимчасовим) терміном дії, змін до Конституції України та амністію для бойовиків. При цьому ігнорується те, що спочатку Кремль має виконати безпековий компонент «Мінська» і не підміняти це лише косметичним розведенням, яке не вирішить проблему.

У підсумку такий сценарій може привести до того, що непосильною може виявитися не ціна для Росії за агресію проти України, а ціна миру на російських умовах для України.

Хоча дехто в Україні готовий продати і такий «мир» як «перемогу». А на Заході були б раді потерти руки і зняти Україну з переліку гарячих пунктів міжнародного порядку денного — тим паче, що інтерес до відновлення повноцінного діалогу і бізнес-партнерства з Росією давно допікає окремі західні столиці.

Не допоможе врегулюванню і оманливий пошук нового формату переговорів, на що вже вказали партнери України у Берліні і Парижі. Проблема ніколи не була у форматі. Проблема була і залишається у Кремлі, а точніше — у браку політичної волі припинити агресію проти нашої держави, повернути вкрадене (і території, і майно, і активи), як і гарантувати незалежність і суверенітет України. Шлях до цього є гранично простим і очевидним — повернення Україні контролю над своїм кордоном. А сприяти цьому могла б, зокрема, миротворча місія ООН для Донбасу.

Будемо сподіватися, що цю ідею на Банковій скоро знімуть з паузи у світлі візиту Зеленського на сесію Генасамблеї ООН вже у вересні.

Доволі популярною темою стали чутки про зустріч з російським президентом вже восени.

Безумовно, це — право президента Зеленського.

Але щоб оцінити готовність Кремля до поступок і діалогу, згадаймо довгоочікувану колись зустріч Трампа і Путіна в Гельсінкі. Хоча США набагато потужніші і мають значно більше важелів впливу, Москва зайняла глуху оборону.

Кремль добре читає поточну ситуацію на міжнародній арені, вміло використовуючи розбіжності між США і Європою.

На жаль, у стоденній історії дипломатії нової команди часто домінувало прагнення відкидати все добре, що було у попередньої команди, та ігнорувати здобутки і досягнення попередніх п'яти років. А також зневажання принципу «нічого про Україну без України», який поки що тріщить по швах.

Брак чітко заявленої зовнішньополітичної стратегії може бути поясненням для помітної турбулентності першого етапу. На компенсацію потенційних шоків ще працював запас міцності попередніх років, який дозволяв новій команді фактично рухатися за течією. Однак цього часу для вивчення навігаційних мап є явно недостатньо, щоби без потрясінь увійти в широкий міжнародний фарватер.

Рішення про відновлення повноважень делегації Росії в ПАРЄ стало першою справжньою пробоїною.

Сподіваємося, що висновки з цього драматичного епізоду зроблені.

Адже у Москві цей «успіх» породив відчуття вседозволеності, вона стає ще більш зверхньою у ставленні до невиконання своїх зобов’язань, як-от проігнорований припис Міжнародного трибуналу про безумовне і негайне звільнення наших моряків. Укупі із м’якими сигналами про очікування миру з Києва — це потенційно вибухова суміш.

І бікфордів шнур під нашими інтересами вже запалений.

Чого лише вартий сигнал з Вашингтона та Парижа про наміри запросити РФ до участі у зустрічі «сімки» у 2020 році.

Добре, що цього разу на Банковій не відмовчалися.

Треба також подякувати Берліну і Лондону за чітку першу реакцію. Сприяли протверезінню оперативні телефонні контакти з іншими членами клубу. Однак слід проаналізувати весь розклад та з’ясувати, чому президент Франції — нібито особистий друг Зеленського — виступив з такою ініціативою. І врахувати чинник президентських виборів у США, де перша особа давно прагне «гарних відносин із Путіним». Це важлива тема для планованих переговорів під час візиту до Сполучених Штатів.

Хоча є дані, що попри люб’язне запрошення глави Білого дому, перспективи українсько-американського саміту у Вашингтоні є поки досить туманними. Є спроби підмінити його двома короткими зустрічами у Варшаві (на початку вересня) та в рамках Генасамблеї ООН (друга половина вересня). Це стане викликом для дипломатичної команди ближчими днями.

До безсумнівного позитиву дипломатії Зеленського варто записати пріоритет європейської інтеграції.

Перший візит президента до Брюсселя, що сам по собі є важливим політичним сигналом, згодом був підсилений ХХІ самітом Україна-ЄС у Києві та зустрічами у Берліні і Парижі. А особисті запевнення з боку глави нашої держави мали б додати упевненості, що євроінтеграція і надалі розвиватиметься системно і стало, незалежно від політичної кон’юнктури.

Прикметно, що протягом перших ста днів дипломатія Зеленського не замикалася на одному треку.

Якщо перші візити справді заклали його довірливі відносини з президентом Туреччини Ердоганом, прем’єр-міністрами Ізраїлю Нетаньягу і Канади Трюдо, то цей актив точно зіграє в інтересах України.

Добре, що Київ не відмовчався після упередженого вироку італійського суду проти українського нацгвардійця Марківа та дав відповідь на «агітаційні» візити угорських посадовців на Закарпаття. Водночас прикрим упущенням є відсутність більш адекватної реакції України на вихід США і РФ з Договору про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності. Тут лише констатації «розчарування» Києва замало. Треба нарощувати арсенал наших аргументів.

Ложкою дьогтю я вважаю досить невиразну політику України щодо запровадження додаткових санкцій нашої держави проти РФ — як, зокрема, реакція на паспортні укази Путіна. Якщо ми хочемо отримати чітку реакцію наших партнерів на агресивну поведінку Кремля, то маємо власним прикладом показувати, як давати відсіч.

Потребує роз’яснень і політика нової влади щодо членства України в НАТО. Не відчувається бажання педалювати питання ПДЧ у зовнішньополітичній діяльності нової команди — декларативні заяви в рахунок не беруться.

Підсумовуючи, відзначу: за першу стоденку в дипломатії Зеленського почало з’являтися розуміння, що передвиборчі обіцянки і дії після виборів та реальне, не виборче і не комедійне життя — це різні речі. Як і розуміння того, що політика попередніх років та методи її реалізації, виявляється, можуть приносити дивіденди для міжнародних позицій держави.

Нова команда матиме більшість у парламенті, і це несе не лише безпрецедентні можливості, а й відповідальність.

Сподіваюся, що разом із призначенням нового міністра закордонних справ України не забариться і заповнення вакантних посад послів України, а будинок на Михайлівській більше не стане об’єктом для «шоу» чи несправедливих нападок зі звинуваченнями у саботажі.

А зміцненню довіри президента до дипслужби і навзаєм, а також морального духу українських послів, які поки перебувають у невизначеності (як з точки зору політики, так і власної долі), сприяло би проведення наради керівників українських дипустанов за участі президента та представників нової влади.

Треба спільно боротися, щоб Україна і надалі залишалася серед пріоритетів міжнародної політики, а принцип «нічого про Україну без України» відновив дію. Адже втратити міжнародну суб’єктність України набагато легше, ніж потім її відновлювати.

Хочеться сподіватися, що новий зовнішньополітичний сезон принесе й нові шанси для миру і процвітання.

Джерело