Декрет про мир

Пробна куля чи зухвала демонстрація? Знаючи трохи одних діячів із кубла «опозиціонерів-життєлюбів», які виплекали покруча NewsOne, майже переконаний, що це вияв спонтанного креативу — знічев’я анонсувати телеміст із Москвою.

Знаючи трохи інших, можу припустити, що це довгограючий план, де на кожну реакцію київської влади передбачено свою гібридну відповідь. Дозволять — можна нахабніти далі. Заборонять — утиски свободи слова на всю Європу й, головне, на весь український Схід. Втрутиться громадськість — розгулялися фашисти.

Є ще третій варіант: указівка надійшла з Кремля, але реконструювати тамтешню логіку я не беруся. Так чи так ініціатива не на нашому боці, але ми до цього звикли.

Чергова інформаційна диверсія змушує усвідомити, на якій ідеологічній ділянці відбуватимуться наступні атаки. По-перше, діалог, до того ж через голови влади, безпосередньо між двома народами, змученими конфліктом (кожне слово тут у кількох парах лапок). По-друге, мир за будь-яку ціну. А мир — це не просто мрія, а ще й предмет маніпуляцій, історія яких нараховує більше ніж 100 років.

Я з цим зростав. Плакати «Миру мир!», «Нет войне!», «Крепи мир трудом!»… По радіо «Пусть всегда будет солнце!», «Хотят ли русские войны?». Потім, коли купили телевізор, страшні репортажі про клятих американців, які бомбардують мирний В’єтнам, і ще трохи про ізраїльську воєнщину. Років до десяти, поки не навчився підслуховувати дорослі анекдоти, була впевненість у тому, що я живу в найсправедливішій країні, оточеній войовничими агресорами. А ми правильні, ми за мир!

Християнство, пізня античність, іслам, Просвітництво, пацифізм — людство послідовно йшло до розуміння того, що проблеми війнами не вирішуються, а мир — абсолютна цінність. Ось цю ідеологему комуністи підхопили як надійну зброю на шляху до світового панування. Перший закон більшовистської влади — Декрет про мир. Маса змучених і вже добряче розагітованих фронтовиків сприйняла це як дозвіл оголити фронт і тікати додому грабувати панів. Наслідки всім відомі: червоний терор, кривава громадянська війна, анексія незалежної України та відновлених держав Південного Кавказу, спроба агресії проти Польщі, стрімка мілітаризація, розв’язання Другої світової… І це не завадило після війни відновити гібридну експансію за допомогою цілком підконтрольного СРСР руху за мир і роззброєння. У цьому Москві радо допомагали, прости Господи, корисні ідіоти на кшталт французького комуніста Фредеріка Жоліо-Кюрі, лауреата одночасно Нобелівської премії з хімії та Сталінської премії «За зміцнення миру між народами».

До самісінького початку 1990-х гасло боротьби за мир мало токсичний присмак, коли Кремль, з одного боку, штампував і розміщував по світу, де міг, ядерну зброю, а з другого — фінансував демонстрації проти американського імперіалізму. І на радянських кухнях вечорами погано вдягнені інженери, які вдень конструювали системи наведення міжконтинентальних балістичних ракет за 190 руб. на місяць плюс прогресивка, травили анекдоти: «Війни не буде, але буде така боротьба за мир, що каменя на камені не лишиться».

Із часом у СРСР знайшлися природні союзники: ліва молодь покоління паризьких барикад і наметів Вудстоку. «Make love not war», — написав на транспарантах із «пацифіком» симпатичний патлатий молодняк… і зупинив війну у В’єтнамі. Ба більше, із милості «дітей-квітів» сама в’єтнамська кампанія залишилася в історії як символ ганьби, несправедливого й жорстокого втручання капіталістичної держави № 1 у справедливу боротьбу народів за визволення. Справді, американські методи ведення бойових дій — килимові бомбардування, використання гербіцидів і напалму — не викликали жодної симпатії.

От тільки забулося, що існувало два В’єтнами: Північний, комуністичний, і Південний, вільний, динамічний та культурний, хоча й трішки корумпований. Із Півночі через гори, знаменитою «стежкою Хо Ші Міна» невпинним потоком переправлялися на Південь підрозділи партизанської армії В’єтконга, які влаштовували диверсії, чинили терор, знищували місцеву адміністрацію, атакували військові частини, вирізали цілі села за співпрацю з офіційним урядом. Нестачі ресурсів комуністи не відчували, адже їм щедро допомагали комуністичний Китай і Радянський Союз. Саме з диверсантами воювали американці вже як уміли. Якби вони втримали оборону, нині Південний В’єтнам міг би бути чимось на кшталт Південної Кореї, ще одним азійським тигром. А так лише зараз, через майже півстоліття, країна потроху оговтується від господарювання спадкоємців Лєніна — Сталіна — Мао Цзедуна. І жертв червоного терору, яких насправді рахували мільйонами, ніхто не згадує. Сумно визнавати, що кумири твоєї юності — рок-музиканти, письменники, режисери — теж були корисними ідіотами…

Це я до того, що мир сам собою не є ані метою, ані взагалі чимось однозначним. Пам’ятаю, яку хвилю праведного гніву підняв вердикт Александера Гейґа, держсекретаря в Адміністрації президента Рейґана: «Є речі, важливіші за мир». Але ж це правда! Усі розуміють, що може бути мир як капітуляція, мир як толерування зла, мир як байдужість, мир як потурання агресорові. Я не хочу сказати, що Аврелій Августин Блаженний, Генрі Девід Торо, Лєв Толстой, Бертран Расселл, Альберт Швайцер помилялися, а я один тут такий розумний. Але гасло миру в нинішній Україні є зрадою, тупо зрадою без жодного хештегу, зрадою вкрадених земель і, головне, залишених напризволяще наших громадян, усвідомлюють вони це чи ні.

Різниця ще в тому, що радянська «боротьба за мир» була навдивовижу ефективною тому, що чимало людей і всередині СРСР, і за завісою щиро вірили в неї. Наївні пенсіонерки, наші бабусі, від душі здавали свої копійки у Фонд миру (черговий підрозділ Міжнародного відділу ЦК), а їхні ліві активісти так само від душі блокували американські бази в Німеччині. Нині жодної віри у світле майбутнє ні в кого немає. Європейський обиватель просто хоче, щоб його не турбували поганими новинами, а ще низьких податків і дешевого бензину. Український обиватель, надто той, якого не торкнулася по-справжньому війна, хоче в принципі того самого. Оскільки ворожа пропаганда всі п’ять років безперешкодно товкмачила йому, що це влада винна у війні, бо вона на цьому збагачується, наш типовий… ні, не ватник, я сказав би, болотник має ілюзію, що все може закінчитися за помахом чарівної палички.

Напевно, європейці не усвідомлюють, що мир із російським монстром на нинішньому етапі був би зрадою і їх так само. Погано пояснювали. Але нашим можна й треба тлумачити, не припиняючи, не втомлюючись, не шкодуючи зусиль. Гібридна війна триває.

Джерело