«Нові обличчя» на «чистому аркуші» старої війни

Мабуть, незабаром серіал «Слуга народу» перебуватиме під негласним табу для українських телеканалів, - що не день, то укоханий вітчизняним виборцем екранний образ президента Голобородька щораз різкіше контрастує з реальним утіленням, яке оселилося на вулиці Банковій. Аби у глядачів не виникало спокуси небажаних порівнянь і ще небажаніших висновків, цю соціальну мильну утопію покладуть у найдальший закуток архіву.

«Борець з олігархами» найпершим чином взявся диверсифікувати вплив грошових мішків на власні рішення і власну команду. Якщо раніше Зеленського пов’язували лише з Ігорем Коломойським, то візити в Адміністрацію глави держави Віктора Пінчука засвідчили серйозність наміру відновити в Україні «олігархічний консенсус», зруйнований Петром Порошенком. Слід думати, що Пінчук (руками свого тестя, 80-річного Леоніда Кучми, якого повернули у «Мінський процес») візьме на себе питання війни і миру, перемовин з Росією і не тільки.

Леонід Данилович — яскраве заперечення тим, хто вважав, що з перемогою Зе! команди Україна повернулася на п’ять років навспак. Ні, ми за якихось кілька днів відкотилися років на двадцять: у 90-і роки минулого століття, з «багатовекторністю» міжнародної політики, сумнівними компромісами з нинішнім агресором, всесиллям олігархів, свавіллям поліцейських, прокурорів, митників і показушною «шароварщиною», коли йтиметься про культурні проекти. Показовий симптом — СБУ алярмово переорієнтовують на… боротьбу з корупцією, невластивою і протизаконною для неї функцією. Ловити російських диверсантів, вести кіберспротив мережевим провокаціям Службі на чолі з лейтенантом тепер не з руки…

Ні, ми, як і обіцяє Зеленський, не торгуватимемо територіями. Він та його команда, а ще — залаштункові господарі життя, — просто запропонують нам «мир». Мир на умовах Кремля, з його трактуванням Мінських угод, коли бандитсько-терористичні ЛНР/ДНР увіпхнуть у тіло України на правах автономій, роздадуть мандати парламентарів і депутатів місцевих рад учорашнім «моторолам» та «гіві» зі завчасно придбаними російськими паспортами, і вони з повним правом писатимуть для нас з вами потрібні Путіну закони, не те що загальмувавши, геть зупинивши євроатлантичний вектор.

Пінчук цілком придатний для цієї місії, тим паче, що має «за порєбріком» особливий інтерес. Коли напередодні президентських виборів критики Порошенка несамовито волали про арештовану «ліпєцьку фабрику», Віктор Михайлович своїм Інтерпайпом усіляко сприяв будівництву російських нафто- і газогонів. 2016 року, акурат у рік зміни американського президента, саме Пінчук дав більш ніж промовистий сигнал вашингтонській адміністрації про те, чого насправді бажає український олігархат.

Ні, аж ніяк не антиросійських санкцій, аж ніяк не летальної зброї для захисту від ворога, що вдерся на нашу землю. Пінчук та іже з ним бажали замирення з Росією, бо «Крим не має стати на заваді досягненню угоди, яка закінчить війну на сході на базі справедливості», бо, не зважаючи на відсутність українського контролю над кордоном і захопленими територіями, «нам, можливо, варто не звертати на це увагу і провести місцеві вибори». І аж дві вишеньки на цьому тортику: «Україні слід розглянути питання про тимчасову відмову від членства в Європейському Союзі, від цієї заявленої цілі на найближче майбутнє»; «І давайте визнаємо, що Україна не приєднається до НАТО ні найближчим часом, ні у середеньостроковій перспективі»…

І дуже актуальні висновки у контексті майбутньої зустрічі Путіна з Трампом, повернення делегації РФ у ПАРЄ, рекордних темпів реалізації політичного проекту Nord Stream 2: «Ми також повинні ясно дати зрозуміти, що готові прийняти відмову від санкцій стосовно Росії».

Тепер ці горе-«миротворці», притихлі було «регіонали», відверто проросійські середовища нарешті дочекалися свого «зоряного часу». Пишучи «ми» три роки тому, Пінчук мав на увазі саме їх.

Перед нами реальна загроза «перегорнути сторінку» («з чистого аркуша», як того вимагає, несамовито прагнучи прем'єрського крісла, Юлія Тимошенко), на якій вписано прізвища десятків тисяч українських жертв конфлікту на Сході.

Але чи погодяться на такий «мир» ті, хто повернувся звідти живим, можливо, покаліченим, хто втратив там друзів? Чи проковтнуть такий «мир» родини загиблих, сотні тисяч переселенців, які втратили не тільки дах над головою, фундамент планів на майбутнє, але й значну частину свого життя? Чи залишатимуться байдужими волонтери, чи зрозуміють ті, для кого європейська Україна вже стала цінністю і частиною ідентичності?

Переконаний, що ні. Для мільйонів українців сценарій Пінчука, який він має намір втілити за посередництвом свого тестя і за підтримки владної команди, категорично не підходить. Ба більше, і олігархи, і ті, хто завдячує їм нинішнім статусом, мусять добре усвідомити: «мир» з Росією на московських умовах, «мир», скроєний за олігархічними лекалами, може завершитися реальною війною всередині країни.

Хто відповість за такий трагічний поворот історії? Хто дасть гарантії, що цей «мир» не стане кроком у безодню для всіх нас і для країни?