Спрацював синдром набитого кендюха...

Кілька днів тому у Львівській обласній бібліотеці імені Романа Іваничука відбу­валися заключні заходи Першого Всеукраїнського форуму військових пись­менників.

Серед присутніх там понад 20 його учасників (усі фронтовики) — телеоператор із Миколаєва Олександр Тищенко, автор книги «Після 16.30», який у бою за Донецький аеропорт, рятуючи побратимів від вибуху гранати, втратив обидві руки. Під час цього заходу хвилиною мовчання пам’ять про полеглих ге­роїв вшановували тричі. А просто під вікнами вирувала галасливим велелюддям площа Ринок, у навколишніх шинках гриміла музика, гарно пилося і їлося. Кіль­ка молодиків жлобського вигляду кинули вслід курсантам-артилеристам Акаде­мії сухопутних військ, які прямували на цей захід: «Сматрі, какіє красниє шапач­кі пашлі!»…

Хтось влучно сказав: «Президент Порошенко зумів накласти на криваву рану Донбасу таку пов’язку, що Україна й не помічає, що на її території іде війна». Най­більше досягнення Петра Порошенка як глави держави і Верховного головноко­мандувача — він створив для країни оте відчуття безпеки і безтурботності, побуду­вавши армію практично з нуля.

У війну на Донбасі Збройні сили вступили у катастрофічному стані. Не було у що одягти і взути воїнів, бракувало потрібних боєприпасів, запчастин для техніки, підготовлених піхотинців, танкістів, льотчиків. При загальній кількості війська 150 тисяч осіб боєготових налічувалося «аж» 5−6 тисяч… Під час шести хвиль мобілі­зації 2014−2015 років до війська призвали більш як 210 тисяч осіб, із них 40 тисяч — добровольці. До 2018 року особовий склад ЗСУ становив уже 255 тисяч вояків, із них 150 тисяч — з бойовим досвідом. У рази зросли зарплати військовослужбов­ців, суттєво поліпшилося забезпечення їх житлом. Цьогоріч на оборонні потреби Україна витратить 102 мільярди гривень (7,3% бюджету) — майже всемеро біль­ше, ніж 2013-го. Від 2014-го США вже скерували на посилення обороноздатнос­ті України близько 1,3 мільярда доларів. Торік ми отримали від американців 210 протитанкових ракет «Джевелін» і 37 пускових установок до них. Нині й сама Укра­їна має власні високотехнологічні розробки і виробництво сучасних бронетехніки, озброєнь, боєприпасів тощо.

Навряд чи хтось інший, крім Петра Порошенка, зміг би усе це зробити. Зміг би у стосунках з оскаженілим кремлівським завойовником займати не угодов­сько-невизначену, а жорстку патріотичну позицію. У купелі тієї безпеки, яку нам створив Порошенко, ми ще досі не оцінили цього сповна. Спрацював синдром переваги набитого кендюха — замість замислитися про реальну загрозу Бать­ківщині. Переміг принцип «війна десь там далеко, мене це не стосується, і вза­галі моя хата скраю». Будь-чия хата завтра може опинитися не десь там скраю, а на лінії вогню!

Усе частіше стає моторошно, коли думаєш про подальші дії Зеленського як Верховного головнокомандувача. Він не є ні тактиком, ні, тим паче, стратегом — хоча б уже тому, що досі не оприлюднив програму цих своїх дій. Поведінка Зелен­ського у ранзі обраного президента залишається хамовитою і зверхньою. Замість здачі аналізів у приватній клініці свого друга Зеленський мав би скласти іспит на знання державної мови — наприклад, професору Олександрі Сербенській. Він не має щонайменшого уявлення про Збройні сили і про війну, не те що не має жод­ного військового звання, а й в армії не служив (це перший такий очільник держа­ви). Зеленський чотири рази «косив» від армії, ігноруючи повістки військкомату. І відверто глузував з України, порівнюючи її з розпутною дівкою, тож навряд чи його можна назвати патріотом.

Зеленський заявляв, що готовий стати на коліна перед Путіним. Присягнув­ши народові України, вже як Верховний головнокоманувач, прийматиме рапорт військових. Можливо, вперше в житті привітається з ними словами «Слава Укра­їні!», як того вимагає Статут. І перед ротою почесної варти, яка уособлює все наше військо, йому годилось би прихилити коліно — у пам’ять про тих, хто по­клав життя за нашу сьогоднішню веселу безтурботність, і на знак спокути сво­їх власних гріхів.

Зрештою, ми всі мусимо спокутувати свої гріхи. А їх чимало.