Що сталося і що з тим робити?

Усупереч прекраснодушним надіям на народовладдя, Україною понад два десятиліття правлять чотири клани: Ахмєтова, Пінчука, Коломойського і Фірташа.

Правлять вкиданням грошей у ту чи іншу політичну кампанію, через свої телеканали, друковані ЗМІ, інтернет-ресурси, фракції, партії, групи впливу у ВР, в Адміністрації Президента, у більшості обласних адміністрацій тощо.

Чи хочуть вони добра Україні та її народу в розумінні зменшення тарифів, здешевлення газу, підвишення пенсій, тобто того, що під час виборів умістилося у «бажання змін»?

Можливо, й хочуть, але рівно настільки, наскільки це вписується у їхнє бажання добра для себе.
Своєю владою у той чи інший час і так чи інакше вони змушені ділитися з Президентом і Урядом, особливо, якщо Президент така сильна фігура, якою був Порошенко. А Президент і Уряд змушені більше чи менше рахуватися з ними.

Між цими чотирма чи п’ятьма постійно крутяться зграї дрібнішої політичної і бізнесової шелупоні, яка, наче слизь, перетікає від одного до іншого, і посилює, або ослаблює реальних правителів. Їх багато, але вони не варті того, щоб згадувати їх тут поіменно. Збірним іменем для них може служити нав’язле останнім часом прізвище — Садовий.

Наразі приймемо як аксіому: доки вони правлять, добра в Україні не буде.

До другої каденції Порошенка не допустили саме вони, а не захмелілий від псевдодемократії «вільний» український виборець, як це пробують нам нав’язати.

Тепер подивимось, чим їм не вгодив Порошенко?

Кожен з них мав свій особистий мотив і разом з тим усіх об’єднував спільний мотив зненавидіти його.
Двом з них Порошенко надломив хребти — Бєня Коломойський втратив не до кінця ограбований ним «Приватбанк» і відсиджується в Ізраїлі. Газовий король Фірташ чекає на екстрадицію з Австрії до США, де напевно постане перед судом за діла свої неправедні. Залишився Пінчук, який встиг виробити собі реноме «прогресивного освіченого, благодійного європеїзованого олігарха», і якого голими руками не так-то просто взяти. А також — найбільш потужний і незалежний з них — Ахмєтов, з яким після його оповитого таємницями сходження на вершини багатства і, відповідно, влади так чи інакше, більше чи менше змушені були рахуватися усі Президенти. І Порошенко в тому числі.

Але цей самий Порошенко під час своєї каденції не дармував і, крім багатьох інших добрих справді історичних справ, — безвізу, курсу на Європу і до НАТО, антипутінської коаліції, Томосу тощо — заклав основи антикорупційної правової системи. А саме: Національне антикорупційне бюро (НАБУ), Антикорупційну прокуратуру, Національну агенцію з питань запобігання корупції (НАЗК) і, як ягідку на тортик для олігархів, майже довів до завершення судову реформу, зокрема, затвердивши днями суддів Верховного Суду.

Що це все означає, чим і кому загрожує, не знає тупа, під’юджена маніпуляторами електоральна маса, яка поодинці і хором викрикувала щось про страшних корупціонерів Свинарчуків і баригу Пєтю. Зате добре знають згадані вище ніким не обрані, але реальні правителі України. І означає все це разом, що у наступній своїй каденції, на яку він мав повне право перед Богом і людьми, Президентові не треба було б особисто боротися з олігархами, бо це, власне, і не його справа, чи шукати з ними компромісів. Цими достойниками мала надалі зайнятися новостворена антикорупційна правова система. Без жодного впливу Президента. Просто за поданням рядового слідчого одного з цих органів, або й за доносом будь-якого допитливого і діяльного громадянина. І тоді навіть недосяжний Ахмєтов, якого наразі ніхто не чіпав, міг би бути потривожений.

Ви скажете: ну, так цим тепер займеться обраний нами дружно новий президент. Вашими би устами та мед пити! Весь підлий гумор якраз у тому, що Порошенка зупинили, а Зєлю обрали саме для того, щоб, волаючи про зміни, ці зміни заморозити. І забезпечити собі спокійне життя й надалі.

Чую тут останнім часом навіть від деяких львівських політичних хрунів: зараз молодий президент вломить негідникам-олігархам, він може, йому довірили. Питання не в тому, вломить чи не вломить. Питання, — буде він служити одному, двом, чи попробує прислужитися одночасно усім. А ось якщо б його раптом зрадив інстинкт самозбереження і він попробував вломити їм, то моментально вломлять йому.

Отак ось, якщо коротко, й зійшлися їхні інтереси. Головним промоутером змови виступив Бєня як найбільш потерпілий. До того ж у нього була готова лялька (чи навіть дві, але про це іншим разом), яку й виставили на вибори. Тепер це вже не секрет, їм важко втерпіти, вони уже й самі хваляться. Сам Бєня, за ним скромний трудяга-заробітчанин Федоренко (чи щось таке), як розбивали електоральну охломасу на групи і сегменти, як таргетували, як готували для кожної групи особливу жуйку, як запускали ще чотири роки тому мильного «Слугу народу». Думаю, раніше чи пізніше і спецпідрозділи ФСБ повідають нам про свій внесок в обробку хахляцької електоральної бидломаси.

До речі, ніколи ні думкою ні словом не ображу тих нехитрих серцем простодушних і убогих розумом, які наслухалися телевізора і пішли голосувати за Бєніну ляльку. Але ніколи не прощу тим, хто упродовж чотирьох років промовляв до них і затуманював їм голови з того телевізора.

Як тепер нормальним людям, які розуміють загрози для України, вигрібати з того всього?

Найперше слід залізно з’ясувати для себе кілька основоположних речей.

Стало модним втішатися: ну, нехай, обрали президентом маніпульовану Бєнєю ляльку, зате у нас д-е-м-о-к-р-а-т-і-я, ура! Вільне волевиявлення, адмінресурс не застосовували, нам заздрить раша… Це дурість. Ще раз і ще раз уясніть: у нас не демократія, у нас найгірше, що може трапитися з країною, у нас о-х-л-о-к-р-а-т-і-я! А це в певних обставинах, зокрема, в умовах зовнішньої агресії, страшніше, ніж найгірша тиранія. І потім, хто сказав і хто зважив, що «адмінресурс» у певних ситуаціях це гірше, ніж тупа безпощадна до себе і до інших влада маніпульованого злочинцями охлосу?

Ці вибори показали, що у нас влада натовпу, збитої, зігнаної в групи сірої маси, якою можна маніпулювати, як кому заманеться. І, що найогидніше, вона, ця маса, вважає, що «робить» велику політику. Вона є і ще надовго залишиться вирішальним чинником будь-яких виборів, у тому числі, і осінніх до ВР. Саме вона обрала нам президента, обере й Верховну Раду і, якщо збережеться Україна хоч у якихось межах, наступного президента також. Як бачимо, для них Томос, мова, захист кордонів, врешті Україна, — пустий звук. Як з ними бути? Серйозних речей вони або не розуміють, або їм по барабану. Дурити їх дешевим газом і низькими тарифами? Якось не по-людськи. Промовляти, переконувати? Не сприймають.

Поле битви — мізки. Зброя — слово і картинка. Той, хто має можливості і запустить цю зброю, — переміг. І на перший погляд може видатися, що ми приречені.

Але надія все-таки є. Це 25%, це сформоване у жорсткій битві ядро нації, яке думає, не піддається навіюванням, діяльне і здатне відстоювати свої переконання. Телевізор не в наших руках, і, боюсь, ніколи не перейде в наші руки. Але є соцмережі. Є різні громадські спільноти. Є різні види законних акцій, які можуть притупити ікла ворожим антиукраїнським телеканалам. Можна тиснути через депутатів на ту ж Верховну раду, щоб нарешті законодавчо змусити телеканали служити Україні, а не своїм хазяям-олігархам.

Ну і лялька, щоб весь час знала — за нею дивляться не тільки ляльководи, а й публіка. Тобто, ми з вами, і готові, щойно лиш цирк набридне, сказати — «геть!».

До роботи.

Хто де може і як може.

Джерело