MARUV: ми в меншості

Світ Фейсбуку робить із нами злий жарт — змінює відчуття реальності. Є можливість забанити тих, хто нам просто огидний, — і ми це робимо все частіше. Є можливість відписатися від тих, хто нас дратує, але кого не хочемо видаляти з «друзів» — фальшива й нещира дія, але теж дуже популярна. Натомість фоловимо й додаємо в свою стрічку тільки однодумців.

Сума цих двох факторів призводить до того, що в якийсь момент ми втрачаємо зв’язок із реальністю. І коли Зеленський виривається в лідери президентських перегонів, а MARUV перемагає на відборі Євробачення — це захоплює нас зненацька. Обурює, бо ж як так, на п’ятому році війни?!

Я не хочу аналізувати тут гумор Зеленського чи порностиль співачки MARUV. Ви кажете, що це жарти совєтських людей? Що співачка в позі рачки формуватиме не найкращий образ України в світі? Що знімати серіали в Росії й за гроші з російського бюджету — аморально? Що їздити в країну-агресор з гастролями, світитися там на телебаченні й конкурсах — неприпустимо? Повністю погоджуюся. Але наша згода нічого не варта, якщо люди готові за це масово голосувати. Перемагає більшість. А ми — на п’ятий рік війни — все ще в меншості в своїй країні.

І ми можемо визнати серіал «Слуга народу» Зеленського агітацією й навіть заборонити його показ, а Суспільне мовлення може вирішити — всупереч результатам відбору — вислати на Євробачення іншого виконавця, але хіба це змінить думку більшості? Демократія — це скорятися більшості, масі, хай навіть ви вважаєте себе розумнішим і маєте іншу позицію. Демократія — це вміння прийняти свій народ таким, яким він є. Непатріотичним, дурним, зомбованим, примітивним, зрадницьким — хай як це буде неприємно. Не можна вічно розповідати байки про унікальну віковічну мудрість українців, нашу працьовитість і любов до рідної землі.

Обиватель скрізь, не лише в нашій країні, сідає перед телевізором, пожирає їжу, п’є пиво, відригує й гигикає з тупих жартів. Чому наша ситуація мала бути унікальною? Бо в нас п’ятий рік іде війна? Невже середньостатистичний українець у такому разі мав би харчуватися чіа й кіноа (козацьке здоров’я для боротьби з ворогом!), вечорами читати історичні романи про нашу славну минувшину, у машині слухати Тараса Компаніченка, а по телевізору переглядати тільки документальні фільми каналу «Культура»? І все це лише тому, що в нас п’ятий рік війни?

Пора усвідомити, що війна не змушує суспільство ставати кращим чи мудрішим. Часто відбувається якраз навпаки: війна є онтологічним жахом, від якого хочеться втекти, витіснити його зі своєї свідомості. Це такий різновид автоматичного психологічного захисту. Люди дивляться примітивні серіали, сміються з тупих жартів, на вихідних ходять у торгові центри чи смажать шашлики, а не йдуть побути волонтерами для армії. Це як у дитячій грі: ти заплющуєш очі й думаєш, що ти сховався, що ти в безпеці, що тебе ніхто не бачить.

Так і наше суспільство — на п’ятий рік війни не стало кращим. Його можна звинувачувати чи навіть ненавидіти, його можна жаліти, від нього можна відгороджуватися банами й розфрендами в Фейсбуці, але ситуації це не змінить. Бо настане день виборів, де це суспільство переможе. Настане день відбору на Євробачення, де це суспільство буде шаленими оплесками вітати відповідь учасниці про гастролі в Росії й творення миру.

Треба прийняти цю реальність, зняти рожеві окуляри. Це перший крок до того, щоб цю реальність змінити. Щойно ми перестанемо самі собі брехати про ідеальність і патріотичність українського народу, щойно приймемо дійсність, що існує поза нашим досконалим фейсбучним ґетто — зможемо діяти. Впливати на процес, змінювати.

Адже й на Євромайдані нас була меншість. Більшість спостерігала за мітингами по телевізору. Просто тоді ми прийняли реальність і взяли ситуацію в свої руки — більше надіятися не було на кого. Слід просто пам’ятати, що в Фейсбуці збирають лайки, а виграють — у реальності.