Чи протверезить Росію падіння цін на нафту?
Лише за півтора місяця, з 1 жовтня по 13 листопада, ціна бареля нафти марки WTI впала з 75 до 55 доларів.
Падіння цін на нафту збіглося з поновленням військових дій у секторі Газа, що призвело до загибелі мирного населення по обидва боки ізраїльсько-палестинського кордону. Коли ціни на нафту падають, палестинські бойовики дістають команду від своїх спонсорів гатити ракетами по території Ізраїлю. Тойу відповідь проводить військову операцію проти бойовиків на території Гази, але, оскільки бойовики ховаються у густонаселених районах, гинуть і мирні жителі. Їх загибель дає змогу нафтовидобувним країнам Перської затоки висловлювати обурення і погрожувати перекриттям Ормузької протоки, через яку вивозиться значна частина світової нафти. Ця загроза перекриття шляхів для транспортування нафти створює невпевненість серед нафтоторговців — і ці побоювання сприяють підвищенню світової ціни нафти. Що, власне, і потрібно країнам-експортерам чорного золота.
Арифметика тут така: країни-експортери нафти дають бойовикам, скажімо, 100 мільйонів доларів на рік і купу ракет. Коли ціни на нафту починають падати, бойовики дістають команду гатити. Після цього ціни на нафту трохи зростають. Припустимо, на 2 долари за барель. Беручи до уваги, що тільки одна Саудівська Аравія експортує щоденно 11 мільйонів барелів, підвищення ціни нафти на 2 долари за барель додає саудівським експортерам 22 мільйони доларів на день. За 5 днів перекривається сума у 100 мільйонів, яку дістають бойовики. А далі — чистий прибуток. Нафтовидобувним країнам вигідно спонсорувати бойовиків. Ці події не мають безпосереднього відношення до нашої держави, але розуміння того, що і як відбувається у нафтогазовому світі, нам потрібне, бо маємо війну з другим після Саудівської Аравії експортером нафти — Росією, яка теж експортує 11 мільйонів барелів на день.
Санкції, які США впровадили проти Росії, працюють тільки тоді, коли ціни на нафту низькі. Тому що ці санкції унеможливлюють рефінансування боргів російських державних нафтогазових компаній. Рефінансування — це можливість відкласти виплату боргів на майбутнє за допомогою нових кредитів. Коли ціни на нафту високі, Росія так-сяк може давати собі раду і без рефінансування, бо надходження від продажу нафти покривають потреби виплати боргів. І тоді санкції не працюють, тож у Росії немає стимулів повертати Крим і забиратися з Донбасу. Глава найбільшої російської нафтової компанії «Роснєфть» Ігор Сєчін назвав якось ціну нафти, яка дозволяла би давати раду з боргами його компанії, а відповідно, і пов’язаним з нею державним банкам. Це 70 доларів за барель.
Із 2000 року в Росії при владі власники нафтогазових компаній. Вони забезпечують понад 50 відсотків надходжень до бюджету РФ. Однак той факт, що власниками нафтогазового сектору економіки постали колишні «силовики», не закономірний, а випадковий. Тривалий час годувальником російського бюджету (25% надходжень) був пан Черномирдін, очільник «Газпрому», який не мав відношення до «силовиків». Але коли наприкінці 90-х колишні пітерські «силовики» прорубали нафтове вікно до Європи і відрахування до бюджету від експорту нафти перевищили відрахування від експорту газу, «силовикам» вдалося захопити владу в державі. У Росії ще тривалий час при владі будуть представники нафтогазового сектору економіки, оскільки саме ця галузь залишатиметься основним наповнювачем бюджету. Втім, не обов’язково, що ці представники будуть водночас і колишніми «силовиками». Бо нафтогазовий бізнес вимагає у першу чергу стратегічного бачення розвитку галузі, величезних інвестицій, що почнуть приносити прибуток тільки через десятиліття. Це пов’язано з тим, що родовища вичерпуються і мають бути заміщені новими. Тим часом слід якось давати собі раду з боргами… А це не те, що найкраще вдається «силовикам». Їх вчили віднімати і ділити, а не додавати і примножувати.
Коли на початку 2000-х стало зрозуміло, що запаси газу на дні моря біля Криму значно перевищують усі попередні оцінки, було тільки питанням часу, коли російські «силовики» наважаться захопити ці перспективні поклади. 2009 року Москва нав’язує Києву газову угоду, що неминуче призводить до утворення величезного боргу України, — якщо виконувати вимогу купувати по 52 мільярди кубів російського газу протягом 10 років. Тодішній прем’єр-міністр Юлія Тимошенко примушує керівника української державної компанії «Нафтогаз» цю угоду підписати. Далі зрозуміло: оскільки Україна не спроможна повернути такий «борг», то російські «силовики» забирають собі газові родовища Криму. Для цього його спочатку треба окупувати й анексувати, щоби присвоїти собі юридичні права на 200-мильну зону, де розташовані ці родовища.
Із цього зрозуміло: якщо пані Тимошенко сяде у президентське крісло, про Крим можна буде забути назавжди. Втім, це не вирішить жодної боргової проблеми України, бо борги іноземним інвесторам, які утворилися завдяки прем’єру Тимошенко й президенту Януковичу, не буде чим віддавати. Залишиться єдиний шлях — вірменський, тобто віддати росіянам усе майно, яке ще належить Україні. Зараз у Вірменії вірменам не належить нічого, навіть їхня єдина атомна електростанція перейшла у власність Росії. Це і є той «Новийкурс», який обіцяє нам пані Юлія?
Родовища Криму є ключем до повернення суверенітету України над півостровом. При розподілі газової продукції держава, що володіє Кримом, дістає щонайменше 60% видобутого газу, а видобувні компанії - максимум 40%. Санкції США не дають змоги Росії скористатися загарбанням Криму, тому що будь-яка світова компанія, яка погодиться співпрацювати з Росією на цих родовищах, теж потрапить під ті санкції. Але і за умов відсутності видобування газу на шельфових родовищах Криму Росія має вигоду: адже цей газ не конкурує з російським на європейському ринку.
Якщо би не надмірна жадібність російських нафтогазових «силовиків», які прагнуть загарбати усе майно, що належить Україні, проблему кримських родовищ можна було би вирішити у такий спосіб: уряд України дістає 60% видобутого газу, а російські газовидобувні компанії - 40%. Це би зняло побоювання Росії щодо конкуренції кримського газу на європейському ринку і мало би бути більшим пріоритетом для РФ, ніж бажання привласнити те, що їй не належить. Такий підхід відкрив би шлях до повернення Криму під юрисдикцію України і зняття санкцій з Росії. Але чи не занадто фантастичним виглядає такий сценарій?
Відповідь залежить від ціни нафти. Коли це 70 доларів за барель, російські вуха стають глухими. А при ціні 40 доларів за барель починають чути аргументи здорового глузду навіть без слухового апарата…
