Чи протверезить Росію падіння цін на нафту?

Падіння цін на нафту збіглося з поновленням військових дій у секторі Газа, що призвело до загибелі мирного населення по обидва боки ізраїльсько-палестинського кордону. Коли ціни на нафту падають, палестинські бойовики дістають команду від своїх спонсорів гатити ракетами по території Ізраїлю. Тойу відповідь проводить військову операцію проти бойовиків на території Гази, але, оскільки бойовики ховаються у густонаселених районах, гинуть і мирні жителі. Їх загибель дає змогу нафтовидобувним країнам Перської затоки висловлювати обурення і погрожувати перекриттям Ормузької протоки, через яку вивозиться значна частина світової нафти. Ця загроза перекриття шляхів для транспортування нафти створює невпевненість серед нафтоторговців — і ці побоювання сприяють підвищенню світової ціни нафти. Що, власне, і потрібно країнам-експортерам чорного золота.

Арифметика тут така: країни-екс­портери нафти дають бойовикам, скажімо, 100 мільйонів доларів на рік і купу ракет. Коли ціни на нафту почи­нають падати, бойовики дістають коман­ду гатити. Після цього ціни на нафту тро­хи зростають. Припустимо, на 2 долари за барель. Беручи до уваги, що тільки одна Саудівська Аравія експортує що­денно 11 мільйонів барелів, підвищення ціни нафти на 2 долари за барель додає саудівським експортерам 22 мільйони доларів на день. За 5 днів перекрива­ється сума у 100 мільйонів, яку дістають бойовики. А далі — чистий прибуток. На­фтовидобувним країнам вигідно спон­сорувати бойовиків. Ці події не мають безпосереднього відношення до нашої держави, але розуміння того, що і як від­бувається у нафтогазовому світі, нам по­трібне, бо маємо війну з другим після Саудівської Аравії експортером нафти — Росією, яка теж експортує 11 мільйонів барелів на день.

Санкції, які США впровадили про­ти Росії, працюють тільки тоді, коли ціни на нафту низькі. Тому що ці санкції уне­можливлюють рефінансування бор­гів російських державних нафтогазо­вих компаній. Рефінансування — це можливість відкласти виплату боргів на майбутнє за допомогою нових кредитів. Коли ціни на нафту високі, Росія так-сяк може давати собі раду і без рефінансу­вання, бо надходження від продажу на­фти покривають потреби виплати боргів. І тоді санкції не працюють, тож у Росії не­має стимулів повертати Крим і забирати­ся з Донбасу. Глава найбільшої російської нафтової компанії «Роснєфть» Ігор Сєчін назвав якось ціну нафти, яка дозволяла би давати раду з боргами його компанії, а відповідно, і пов’язаним з нею держав­ним банкам. Це 70 доларів за барель.

Із 2000 року в Росії при владі влас­ники нафтогазових компаній. Вони забезпечують понад 50 відсотків надхо­джень до бюджету РФ. Однак той факт, що власниками нафтогазового сектору економіки постали колишні «силовики», не закономірний, а випадковий. Трива­лий час годувальником російського бю­джету (25% надходжень) був пан Черно­мирдін, очільник «Газпрому», який не мав відношення до «силовиків». Але коли на­прикінці 90-х колишні пітерські «силови­ки» прорубали нафтове вікно до Європи і відрахування до бюджету від експор­ту нафти перевищили відрахування від експорту газу, «силовикам» вдалося за­хопити владу в державі. У Росії ще три­валий час при владі будуть представни­ки нафтогазового сектору економіки, оскільки саме ця галузь залишатиметь­ся основним наповнювачем бюджету. Втім, не обов’язково, що ці представни­ки будуть водночас і колишніми «силови­ками». Бо нафтогазовий бізнес вимагає у першу чергу стратегічного бачення роз­витку галузі, величезних інвестицій, що почнуть приносити прибуток тільки че­рез десятиліття. Це пов’язано з тим, що родовища вичерпуються і мають бути за­міщені новими. Тим часом слід якось да­вати собі раду з боргами… А це не те, що найкраще вдається «силовикам». Їх вчи­ли віднімати і ділити, а не додавати і при­множувати.

Коли на початку 2000-х стало зрозумі­ло, що запаси газу на дні моря біля Кри­му значно перевищують усі попередні оцінки, було тільки питанням часу, коли російські «силовики» наважаться захо­пити ці перспективні поклади. 2009 року Москва нав’язує Києву газову угоду, що неминуче призводить до утворення ве­личезного боргу України, — якщо викону­вати вимогу купувати по 52 мільярди ку­бів російського газу протягом 10 років. Тодішній прем’єр-міністр Юлія Тимошен­ко примушує керівника української дер­жавної компанії «Нафтогаз» цю угоду під­писати. Далі зрозуміло: оскільки Україна не спроможна повернути такий «борг», то російські «силовики» забирають собі газові родовища Криму. Для цього його спочатку треба окупувати й анексувати, щоби присвоїти собі юридичні права на 200-мильну зону, де розташовані ці ро­довища.

Із цього зрозуміло: якщо пані Тимошенко сяде у президентське крісло, про Крим можна буде забути назавжди. Втім, це не вирішить жодної боргової пробле­ми України, бо борги іноземним інвес­торам, які утворилися завдяки прем’єру Тимошенко й президенту Януковичу, не буде чим віддавати. Залишиться єдиний шлях — вірменський, тобто віддати росія­нам усе майно, яке ще належить Україні. Зараз у Вірменії вірменам не належить нічого, навіть їхня єдина атомна електро­станція перейшла у власність Росії. Це і є той «Новийкурс», який обіцяє нам пані Юлія?

Родовища Криму є ключем до повер­нення суверенітету України над півостровом. При розподілі газової продукції держава, що володіє Кримом, дістає щонайменше 60% видобутого газу, а видобувні компанії - максимум 40%. Санкції США не дають змоги Росії ско­ристатися загарбанням Криму, тому що будь-яка світова компанія, яка погодить­ся співпрацювати з Росією на цих родо­вищах, теж потрапить під ті санкції. Але і за умов відсутності видобування газу на шельфових родовищах Криму Росія має вигоду: адже цей газ не конкурує з російським на європейському ринку.

Якщо би не надмірна жадібність російських нафтогазових «силовиків», які прагнуть загарбати усе майно, що на­лежить Україні, проблему кримських родовищ можна було би вирішити у такий спосіб: уряд України дістає 60% видо­бутого газу, а російські газовидобувні компанії - 40%. Це би зняло побоюван­ня Росії щодо конкуренції кримського газу на європейському ринку і мало би бути більшим пріоритетом для РФ, ніж бажання привласнити те, що їй не нале­жить. Такий підхід відкрив би шлях до по­вернення Криму під юрисдикцію України і зняття санкцій з Росії. Але чи не занадто фантастичним виглядає такий сценарій?

Відповідь залежить від ціни нафти. Коли це 70 доларів за барель, російські вуха стають глухими. А при ціні 40 дола­рів за барель починають чути аргумен­ти здорового глузду навіть без слухово­го апарата…