«Хоча маю „карту поляка“ — з України не втечу…»

Про коштовний камінь малахіт і життєві цінності заробітчанина

Чи не у кожній другій сім’ї є свої заробітчани, які працюють за кордоном. Цей факт вітчизняні політики (особливо часто — перед виборами) експлуатують, аби підмарафетити гарними фарбами свій штучний образ «слуги народу». Здіймають лемент, що масова трудова міграція створює загрозу національній безпеці, завдає удару по вітчизняній економіці, руйнує сім’ї. І так воно, і не так…

Кошти, які заробляють у чужині і пересилають до­дому наші співвітчизники, — а це, за оцінками соціологів, експертів фінансового ринку, щонайменше 10 мільярдів до­ларів щороку — є прямими ін­вестиціями у ту саму економіку, занепадом якої так перейма­ються партійці різної масті. За важко зароблену валюту наші родаки відкривають в Украї­ні власну справу, купують жит­ло, автомобілі, самі будуються, вкладають кошти в освіту дітей, дають їм фінансову підмогу для самостійного господарювання. І це тільки зміцнює тимчасово роз’єднані сім’ї. А руйнувати­ся вони можуть не обов’язково через чинник заробітчанства. Скільки у нас в Україні повних, забезпечених усім родин — а особистого щастя у них не­має…

Подивіться, скільки цілком ситих європейців мігрують до ін­ших країн у пошуку ще більшого заробітку — ніхто трагедії з цього не робить. Бо знають, що таке вільний ринок праці! Зрештою, якщо сьогодні у них брак робо­чої сили, то завтра її може бути з надлишком. У світі все таке мін­ливе…

По-іншому, ніж політики, по­дивитися на трудову міграцію спонукала мене зустріч з неві­домим чоловіком, водієм попут­ного буса. Він підібрав мене по дорозі на роботу.

Валентин — один із багатьох тисяч українських заробітчан у Польщі. У Варшаві він виконує ювелірну роботу — шліфує малахіт. Із цього коштовного каме­ню, який привозять з Африки і Росії, польська фірма виготов­ляє ексклюзивні меблі для за­морських вельмож, інкрустує ним сейфи, навіть — фортепіано. Із фотографії у мобільному те­лефоні мого попутника сам ба­чив, як фантастично виглядає цей, одягнений у магічний мала­хіт, музінструмент. За одне таке замовлення, до виконання яко­го причетний Валентин, поль­ський бізнесмен може виручити до 500 тисяч «баксів»!

Добра виручка у підприєм­ливого поляка, добре заробляє біля нього і талановитий укра­їнець. Свої євро Валентин ви­силає додому. У нього живуть донька із сином, обоє — студен­ти. Десь хтось, може, і шикував би на великі татові і мамині гро­ші (дружина пана Валентина теж на заробітках у сусідній країні), але тільки не ці діти. Вони зна­ють ціну батьківських грошей, тому на дурниці їх не розпуска­ють. Добре вчаться, а тому обоє заслужили стипендію від дер­жави. Уже менше навантаження на родинний бюджет. Крім того, син по суботах ходить з друзями працювати на будівельну фір­му. Цим кроком син показує, як шанує своїх батьків. Своїм пра­целюбством демонструє, що не хоче бути тягарем для них…

До речі, батько, який на мі­сяць приїхав додому, не відле­жується на дивані. Теж шукає собі підзаробітку на кілька тиж­нів. Додаткова копійка у хаті ні­коли не зашкодить.

Від пана Валентина я дізна­вся ще одну деталь з його жит­тя. Не так давно він виробив «карту поляка». Зібрав докумен­ти про польські корені своєї ро­дини, з першого разу склав усі іспити (декого завертали по 5−6 разів) і отримав відповідний документ. Він потрібен йому для легшого перетинання кордону і щоб позбутися паперової тя­ганини під час вироблення до­зволів на роботу у Польщі. Має й інші пільги. Я хотів було покри­тикувати шофера за такий його «непатріотизм». А він, ніби на­перед вгадавши хід моїх думок, продовжив:

— Мені на моїй фірмі не раз пропонували оформити поль­ське громадянство, обіцяли допомогти з житлом. Їм такий «працовнік», як я, дуже приго­дився б. Але я про це навіть не думаю. Україна для мене — по­над усе! Працюю поки що у чужині, але житиму на рідній землі. Як і мої діти, яких зараз намага­юся поставити на ноги…

Цю історію розповів для тих, хто здіймає істеричний ґвалт при слові «заробітчани». Вона ніби є ілюстрацією до приказ­ки, яку у складні моменти життя любила повторювати моя мама: нема так зле, щоб на добре не вийшло…