«Коли мені складно, кераміка додає сили»

Побачила в Instagram дивовижний керамічний посуд, який створює ужгородка Тетяна Літус (Litus tetiana). «Створюю посуд, який закохує з першого дотику», — написано на її «аватарці». Кілька років тому Тетяна боролася з онкозахворюванням, через це їй ампутували ногу. А пізніше встановили протез. Важка хвороба не стала перепоною для улюбленого заняття. «Кераміка додавала мені сили навіть у найскладніші періоди життя», — розповіла журналістці «ВЗ» Тетяна Літус.

Дівчина веде активний спосіб життя: плаває у ба­сейні, катається на вело­сипеді і навіть танцює… У соцмережах часто показує, як народжується її керамічний по­суд. Її сила духу й характер — вражають!

«Кавуновий» посуд — насолода для очей

Стати керамісткою дівчи­ні допоміг дідусь. Радив всту­пати до художнього коледжу ім. А. Ерделі. Дідусь Тетяни теж там навчався (він вивчав художнє різьблення по дереву). І дівчина все ж вирішила спробувати свої сили, пішла на підготовчі курси. «У коледжі я ніби розкрилась з іншого боку, — каже Тетяна. — Це були найкращі роки! Хоч я і при­йшла „нульовою“, не розуміла, наприклад, що таке випалюван­ня кераміки, але згодом значно виросла у своїх уміннях».

Тетяна долучила до роботи з глиною й свого чоловіка. Ра­ніше той займався різьблен­ням по дереву. «Якось він поба­чив у мене згончарену кружку й каже: «Дай я собі щось зліплю». За словами Стаса Літуса, глина витіснила дерево з його життя.

Роботи Тетяни справді ди­вовижні. Ось показує свій ке­рамічний гарбузик, який мож­на використовувати для печива, цукерок, ягід та фруктів. Його вартість — 1700 грн. Або кера­мічне горнятко-котика — руч­ної роботи (є на лапках, а є без лапок). Горнятко без лапок (250 мл) — 950 грн.

Також Таня виготовляє плос­кі й глибокі тарелі, чайнички, цу­кернички, фруктівниці. Є на її сторінці і патріотичний посуд, у синьо-жовтих кольорах, яко­го, зі слів майстрині, багато не буває. Є симпатичні вазочки у вигляді граната. А «кавуновий» посуд — насолода для очей! З новенького — це половинка ка­вуна — таріль під горнятко, тіс­течко та іншу смакоту.

«Мамо, дивись, у Лялі залізна нога!»

Тетяна розповідає в Instagram не лише про свою творчість, а й про особисте життя. Її розповідь про бабусю, яка 42 дні була у блокадному Маріуполі, у підва­лі, зворушує до сліз. Зі слів Те­тяни, бабуся разом зі сусідами готувала їсти на вулиці. Сечу ви­ливали подалі від під'їздів, щоб не смерділо… Але найстраш­ніше, що було, розповідала ба­буся, це великі чорні літаки, як смерть. Коли їх бачили у небі, то прощалися з життям. Також ба­буся пробула 41 день у фільтра­ційному таборі. Лише згодом, через Європу, волонтери при­везли жінку до України.

Тетяна також розповідає, як дає собі раду з протезом. «Тре­ба розуміти, що жоден протез на 100% не замінить ногу, — каже дівчина. — Але він дає можли­вість легше і краще жити. Од­нак без тренувань, який би про­тез прогресивний не був, ніколи сам замість тебе не піде. Треба багато вчитися, щоб почати хо­дити. Це коштує величезних зу­силь, мотивації та бажання.

Бути людиною з інвалідністю — не означає сидіти вдома і ніку­ди не виходити. Це значить, що можна жити таким же повноцін­ним життям, як і всі інші. У мене ампутація ноги внаслідок онко­логії, потім пройдений курс хі­міотерапії, протезування і дов­гоочікувана ремісія. Інвалідність не сковує мене. Так, я стала не­витривалою, не можу ходити на далекі відстані, тому що протез натирає, і через біль немає сил рухатися далі. З часом я навчи­лася кататися на велосипеді, ін­коли мені їздити значно легше, ніж ходити. Головне після будь-яких травм/втрат/лікувань — те, що ми з вами залишилися жи­вими!

— Нещодавно йшла до зна­йомого військового в лікарню, а там хлопчик років п’яти з ма­мою, що також від когось йшли, — ділиться своїми враженнями Тетяна. — Хлопчик каже: «Мамо, дивись, у Лялі залізна нога!». Мама обережно щось йому ска­зала. Я у відповідь кажу, що все добре, про це важливо говори­ти і доносити дітям. Мама була у захваті разом із дитиною, каже: «Яка ви крута!».

Тетяна у своїх дописах не приховує, що дехто погано до неї ставиться, побачивши на вулиці, мовляв, чому демон­струє усім свій протез? «Най­більш жахливо те, що люди з інвалідністю, кого це сильно за­чепить, будуть соромитися ку­дись виходити… Ці люди, яким не до вподоби інваліди на ву­лицях, застрягли в радянських установках „у нас інвалідов нєт!“. Ніхто не може нам вказу­вати. Кожен сам обирає, чи по­казувати протез, чи прикривати штаниною. І мій вибір — це по­казувати, щоб таких „довбодят­лів“ ставало менше. Мати про­тез, бути на візку, милицях, на ліжку, — це те, чого ми не обира­ли. Але ми обрали життя і про­довжуємо боротися за нього. Якоїсь миті це сильно надлом­лює, але головне, щоб не зла­мало. І чим більше будемо про це говорити, тим легше жити­меться тим, хто з цим зіткнув­ся…».

А нещодавно Тетяна повідо­мила своїх читачів, що вона ва­гітна.