Біля розбитого казана

Будь-яка теорія має враховувати, що її втілюватимуть у життя не лише розумні й не лише сумлінні люди

Але практично так не буває: неможливо убезпечитися від спекулянтів і дебілів, а отже, дурнезахисних стратегій не існує.

Міф мультикультуралізму, зокрема, перетворився у світі на модну мульку для одних і головний біль для інших. Просто через те, що мати справу з культурою, культурою в найширшому сенсі, ні чорта на ній не розуміючись, — справа руйнівна в довготривалому вимірі.

Наміри від початку були добрі, міркування найкращі: імперіалісти різних країн поводилися з підкореними народами, немов із худобою, як в економічному та політичному, так і в інтелектуальному сенсі. Британські колоністи дарували індіанцям ковдри, заражені інфекціями, від яких у корінного населення Америки не було імунітету. Останній людський зоопарк — атракціон, де білим відвідувачам демонстрували тубільців із колоній, — функціонував у Бельгії під час Всесвітньої виставки 1958 року. У Росії про чукчів, які впродовж століть знищувалися силою зброї (нині їх залишилося близько 15 тис.), досі розповідають анекдоти, ну, а цьогоріч нарешті вивчення в школі мов корінних народів імперії — татар, чувашів, ерзя, якутів і решти приблизно 180 етносів — визнано необов’язковим.

Прагнення справедливості в процесі деколонізації збіглося в часі з поширенням у країнах «першого світу» лівих ідей після молодіжних бунтів 1960-х років. Інтелектуали впали в крайнощі, а буквально через покоління крайнощі перетворилися на мейнстрим. Тепер хорошим тоном, навіть неписаним законом вважається сприймати всі культури без винятку як рівноцінні. Це запорука збереження різноманітності людства. Знову-таки, чудова мета, тільки в її практичному досягненні спостерігаються перекоси. Так, чарівна казка племені пігмеїв бакіга — безцінний скарб, але до того моменту, доки професор кафедри антропології не почне доводити, що вона цінніша за «Доктора Фаустуса», бо роман Манна — зразок «білого чоловічого шовінізму», ну, а пісня перуанської народності шипібо-конібо, безумовно, вартісніша за Симфонію № 9 Дворжака, бо той так само білий і теж чоловік.

Концепція «плавильного казана», у якому перемішуються всі культурні й мовні складові вихідців із різних країн і континентів, виникла не лише як університетський кунштюк, а і як соціальна практика, і тут почали випливати подробиці. З’ясувалося, що не всі «примітивні» (о, за це слово мене одразу б вигнали з академічного товариства) народи у своїх колишніх, а може, і сучасних практиках білі та пухнасті. Ті ж таки індіанці століттями не лише полюбляли знімати скальпи з полонених, як білих, так і одноплеменців, а й із кайфом застосовували всілякі вишукані тортури. Ну, а в Чорній Африці подекуди до останнього часу практикували канібалізм і людські жертви. Гаразд, то десь там, у джунглях. Але коли в цивілізованому (теж неоднозначне в сенсі політкоректності слово) Амстердамі масовим є жіноче обрізання й це жодним чином не вважається злочином, час наводити фокус.

Виявляється, що численні втікачі від негараздів у власних країнах, де вони не вміють або не хочуть навести лад, ніяк не поспішають долучатися до досягнень різних культур, вони й своєю рідною не аж так уже володіють. Невміння, а частково й принципове небажання вбудовуватися в культурний контекст породжують нерозв’язні проблеми. Останні тридцять із чимось років я спостерігаю, як околиці Парижа, що колись називалися «Червоним поясом», перетворюються на суцільне етнічне гетто. Бетонні багатоповерхівки, які нагадують нашу Троєщину, потопають у смітті, стіни вкриті багатьма шарами графіті, погляди перехожих, м’яко кажучи, недружні, навколо не чути жодного слова французькою. Уже в другому поколінні мігрант не пам’ятає нічого про країну своїх предків, а якщо зацікавиться джерелами, то в найближчій мечеті замість цього йому, так і дивись, запропонують тупий, агресивний сурогат ісламу.

Велике переселення народів — процес перманентний і неминучий. Зупинити його неможливо, хай там як цього прагнули б захисники старого, звичного й зручного світу. Але без достатньої асиміляції, вростання в нову країну перебування біженці здатні лише відтворювати соціальні практики, від наслідків яких вони, власне, втекли. А для цього необхідно змінювати концепцію імміграції і, ширше, парадигму культурних взаємодій. Ну, а для цього, своєю чергою, поміняти мізки лівим теоретикам казана. Вибір невеликий: або нація (так, модерна, так політична, так, складна, але все ж таки нація), або механічна сума банд на державному утриманні.

То тільки зараз здається, що ці проблеми нас не стосуються. Вони на порозі: і проблеми, і їх носії.

Джерело

Останні записи автора