Безпека патріарха. Кому адресований московський меседж про кровопролиття?

Вирішення «українського» православно-церковного питання несе для Вселенського патріарха особисто значні ризики. Сподіваюся, що відповідальні за безпеку патріарха Варфоломія особи усвідомлюють усю глибину загроз його життю, які нині актуалізовані явно і не явно

Ідея української автокефалії не нова і має прецедент майже столітньої давності. У 1924 Київська митрополія вже отримувала підтвердження свого незаконного (неканонічного) потрапляння до юрисдикції Московського патріархату. Це сталося у Томосі для Православної Церкви в Польщі. Саме так ця Церква визначена у Томосі Константинопольського патріарха — «Православна Церква в Польщі», не «Польська православна церква», оскільки йшлося не про поляків, а про частину Київської православної митрополії (українців та білорусів) на теренах Польщі.

Це опікування Константинопольською патріархією українцями та білорусами, а саме приєднання їх до взаємовизнаної (у версії московського православ'я — «канонічної») православної спільноти, викликало жорстке несприйняття з боку тогочасних радянських вождів. І хоча Володимир Лєнін та його соратники вбачали у православній Церкві свого ідеологічного суперника, а тому намагалися якщо не знищити, то хоча б максимально поставити її собі на службу (для цього тримали під домашнім арештом тогочасного патріарха Тихона), проте на міжнародній арені вони чітко відстоювали інтереси Московського патріархату. Причина цього достатньо банальна — кожна імперія (і радянська не виняток) дуже чутлива до символіки, а надто пов’язаної із історичною спадковістю.

Маючи великі плани на «революційну» Туреччину, допомагаючи її новому політичному лідеру — М. Ататюрку — зброєю та живою силою, кремлівські стратеги, як до цього і царський уряд, ніколи не випускали із уваги «православне» питання. У тому числі і їх стараннями, сам лише процес підписання і вручення Томосу для українців та білорусів у Польщі затягнувся на два роки і його супроводжували чотири (!) Константинопольських патріархи. Двох із них змусили зректися престолу, один, будучи здоровою людиною, несподівано помер через три дні після підписання Томосу, а саме вручення документу відбувалося мало не із річною паузою.

Спочатку ідею надання Томосу для православних у Польщі схвалив Константинопольський патріарх Мелетій ІV (Метаксакіс). Проте вже у вересні 1923 р. його змусили подати у відставку. Наступник — патріарх Григорій VІI (Зервудакіс) — 13 листопада 1924 р. підписав патріарший і синодально-канонічний Томос (№ 4588) про автокефалію Польської П Ц (постанову Синоду від 11.11.1924). Проте вже 17 листопада він несподівано помер від гострої сердечної недостатності (думаю, що якісь прообрази «новічка» вже у ті часи були розроблені).

Помісні Православні Церкви були повідомлені про постання нової автокефалії вже новим патріархом — Константином VІI (Арапоглу) — листом від 13.01.1925 р. Проте ситуація навколо цього Томосу була настільки складною і небезпечною, що Предстоятель П Ц у Польщі митрополит Діонісій наважився опублікувати Томос й інші супроводжуючі документи лише 13 квітня 1925 р. — після смерті Московського патріарха Тихона (Бєлавіна). Але на той час Константинопольський патріарх Константин VІI вже фактично не керував Церквою — через маніпуляції влади, він ще у лютому опинився у вигнанні, а у травні 1925 р. змушений був офіційно відмовитися від престолу.

Тому офіційну делегацію Константинопольського патріархату у Варшаву благословляв вже новий патріарх Василій III (Георгіадіс). Делегація доїхала до Варшави лише 17 вересня 1925 р. — у цей день у митрополичому храмі св. Марії Магдалини і розпочалися урочистості на честь надання автокефалії.

Тому і в історичній ретроспективі, і нині, вирішення «українського» православно-церковного питання (визнання Українського православ'я рівноправним суб’єктом міжправославних відносин) несе для Константинопольського патріархату загалом, і для Вселенського патріарха особисто, значні ризики. Це є одним із вагомих чинників нинішнього уповільнення процесу розгляду Томосу для України і призначення додаткових консультацій із диптихіальними (взаємовизнаними) православними Церквами.

Адже на Фанарі, з огляду на історичний досвід, по-іншому (і зовсім не риторично) сприймається заява офіційної особи Мосоквської патріархії — митрополита Іларіона Алфєєва — про можливе кровопролиття у разі надання Томосу. А також дезінформаційні «вкиди» про ніби-то погіршення здоров'я Вселенського патріарха.

Зважаючи на ці обставини необхідно всерйоз боятись фізичного усунення нинішнього Константинопольського патріарха Варфоломія, що може на багато років зупинити процес визнання автокефалії Української Помісної П Ц (а тому спокуса використати цю можливість з боку зацікавлених сторін зростає). Тому ми повинні розуміти і цінити особисту мужність патріарха Варфоломія, який не піддається різноваріантному шантажу з боку Московської патріархії та московської світської дипломатії і продовжує курс на конституювання Помісної православної Церкви в Україні.

А також сподіваюся, що відповідальні за безпеку патріарха Варфоломія особи усвідомлюють усю глибину загроз його життю, які нині актуалізовані явно і не явно.

Джерело: Лівий берег