Душа роду

«Тобі треба бути священиком», — казала вона.

«Не хочу проповідувати, хочу писати», — відбивався я.

«Одне другому не вадить. Хіба все, що написано, не має бути проповіддю…».

Від марця до грудня ходила босоніж. Навіть до «ковперації» за сірниками і гасом. Взувалася лише до церкви.

Більше нікуди не ходила. Всі ходили до неї. На завжди прибраному столі лежав Псалтир, який вона читала онлайн, як сказали б нині. Кафізму за кафізмою. Сторінки були перекладені десятками паперових стрічок, нарізаних із полів газети. На них були записані ми — нащадки її великого роду. Нашим душам там було затишно, безпечно і спокійно.

Це вона навчила мене, що в книжці між сторінок і рядків повинна жити Душа. Тоді вона — Книга.

Моя баба Марта Гаджега. Замоглива селянка-русинка з села Гребля над Боржавою. Видатна городниця і садівниця, берегиня домівства, зільниця, жартівниця, мудра казательниця, мирононосиця і завзята читальниця. Душа роду.

З циклу «Збирання попілинок».