Про гріх неправди

Гріх неправди має осяжний вимір, і українцям варто навчитися відмовляти у довірі всім, хто намагається зробити з них простаків та легковірних

Пам’ятаєте, як у квітні минулого року, виправдовуючи знищення українського пам’ятника на цвинтарі у Грушовичах, польська влада, починаючи від війта ґміни Стубно Януша Слабіцького, переконувала, що під могильною плитою немає жодних людських останків? Пам’ятаєте, як цей чоловік стверджував, що «ми не боїмося жодних наслідків цього вчинку»?

Тепер, коли могилу відкрито і знайдено там 18 (!) кістяків (українці стверджують, що серед них є троє упівців), власне час замислитися над наслідками. Ні, пана Януша й інших, набагато вищих у суспільній ієрархії Польщі чиновників, не посадять до в’язниці, вони, мабуть, не заплатять навіть адміністративного штрафу. Однак покарання буде, як на мене, серйознішим. І українці, і ті, з ким вони живуть поруч, мають повне право вважати їх брехунами.

«Влада не має проблеми з тим, щоб брехати». Так сказав недавно в інтерв’ю для «Високого Замку» великий поляк Адам Міхнік. Сказав стосовно ситуації у своїй батьківщині, але таке визначення актуальне для всіх. Недаремно кажуть, що живемо в епоху «постправди», «фейків», точніше кажучи, — епоху, коли домінує брехня.

Можливо, цей тренд зумовлений гібридною війною, розв’язаною Росією не лише проти України, а й проти усього світового демократичного співтовариства.

Причин може бути безліч, одна з них полягає у тому, що політики чомусь твердо переконані — «громадська думка не знає історії», а ще — у цілковитій безкарності маленької чи трішки більшої брехні. Ба більше, у її корисності, коли, на думку окремих персонажів, йдеться про справи «державної ваги».

У Польщі влада застосовує інструменти брехні (великої, як-от одіозний закон про Інститут національної пам’яті, «маленької» — той же інцидент у Грушовичах) для улещування виборця, формування міфу «безгрішності» поляків, їхнього статусу жертв у будь-яких історичних перипетіях. Дивна річ, для глибоко християнської нації ці інструменти годяться! З цього приводу мені спадають на думку слова українського філософа Агатангела Кримського. Він писав, що «християнство прощає гріхи, але не прощає безгрішності. Адже в такому разі людина впадає у найтяжчий гріх — гріх гордині».

В Україні політики також спекулюють на «короткій пам’яті виборця», на його схильності ще по-совєтському вірити в обіцянки світлого майбутнього чужим коштом, у всесилля держави, яка чарівним помахом пальця може вирішити все: одного дня переможно завершити війну, розв’язану не нами, дати в оселі дармовий газ і прибрати під нашим порогом. І коли хтось намагається апелювати до здорового глузду, пояснюючи несосвітенність, ба навіть злочинність таких обіцянок, правдорубів піднімають на кпини. Популісти вправно створюють у свідомості пересічного виборця картинки на будь-який смак. Коли йдеться про досягнення, педалюють на задавнену недугу меншовартості, мовляв, хіба це успіхи, це влада піариться. Коли ж мова про невдачі, то тут творчості і активності «опозиції» немає меж: вони і вишиванки на собі рватимуть, і лобістів проплатять, щоб увесь світ дізнався про убогість і безпросвітність України.

Але брехня рано чи пізно вилазить. Хай буде непокараною, та все ж суттєво шкодить одному з найважливіших складників суспільних стосунків — довірі. Чи будуть вірити тепер селяни отому війту з Грушовичів? Чи, зрештою, аж так безапеляційно, як досі, довірятимемо ми, скажімо, ВВС після їхнього «фейку» про проплачену зустріч Порошенка з Трампом? А шкода, ціле покоління журналістів орієнтувалося на стандарти цієї медійної корпорації, сповідувало її принципи, вважало їх взірцем неупередженості.

І хай відповідальність за брехню не передбачена карними кодексами. Вона передбачена іншим — суспільною недовірою. Це — непоправна втрата що для політиків, що для інституцій, що для ЗМІ.

Гріх неправди має осяжний вимір, і українцям варто навчитися відмовляти у довірі всім, хто намагається зробити з них простаків та легковірних.