Як Порошенко руйнує імперське поле

Незалежна держава, яка стала об’єктом військової, політичної, економічної, інформаційної та релігійної агресії з боку Москви, не має права толерувати будь-які зв’язки з ворожими загонами російської церкви

Далеко не всі українці, пригноблені побутовими злигоднями, зростанням цін, війною на сході, тотальною зневірою у спроможність влади поліпшити життя, помітили, що почався новий етап історії України. За своїм значенням порівняти його можна хіба що з часом проголошення нашої незалежності.

Розпочався невблаганний процес остаточного розпаду, руйнування, розламу єдиного колись імперського поля Росії, до якого підступом, кров’ю і кайданами була прикована Україна.

Був час, коли здавалось, що Русь-Україна втратила все — свободу, незалежність, першоназву, історію, мову, власну християнську Церкву, що прийшла до нас із Царгорода, збройні сили, геополітичну суб’єктність, перетворившись на упокорену московську провінцію, безнаціональний «юго-западный край».

Процес винародовлення українців був зупинений у 1991 році, але тільки у році 2014 — коли почалася збройна агресія РФ проти України — керівництво держави під тиском громадської думки перетнуло незриму межу обережності і страху перед Кремлем і завдало нищівних ударів по путінській недоімперії, її совковій міфології минулого й глобальних планах побудови нового СРСР у майбутньому.

Ось деякі з цих ударів:

 ідея «русского міра» зазнала нищівної військової й політичної поразки;

 почалася широка декомунізація, й Україна, хоча не до кінця, але очистилася від похмурих знаків і символів російського більшовизму й українського прислужництва тоталітарному режиму;

 прийнято зовнішньополітичний курс на членство в ЄС та НАТО, що означатиме міжнародно-правове приєднання України до світу ліберально-демократичних цінностей;

 запроваджено безвізовий режим для поїздок громадян України до країн-членів ЄС та низки інших країн;

 зміцнюються всебічні зв’язки України зі США, Канадою, країнами-членами ЄС та НАТО;

 проводяться, хоч і з великим опором, проєвропейські реформи, покликані змінити пострадянську політико-державну систему в Україні, демократизувати та європеїзувати суспільство.

І нарешті проголошено наступний крок: президент (хочеться вірити, що сучасники об’єктивно оцінять особисту роль і наполегливість Петра Порошенка в ініціюванні та реалізації фундаментальних змін), Верховна Рада, ряд церковних ієрархів звернулися до Вселенського Патріарха Варфоломія з проханням надати Томос про автокефалію (незалежність) Православній церкві України.

Важко переоцінити історичне значення цього кроку — навіть з урахуванням усіх перешкод і складностей на шляху його реалізації. 332 роки тому (1686 р.), відколи Константинопольський патріарх під сильним тиском Росії та Туреччини підпорядкував Київську митрополію Московському патріарху, була фактично знищена самостійність Української Православної церкви, для якої Константинопольський патріархат був Церквою-Матір'ю. За сьогоднішньою термінологією, це було рейдерське захоплення московськими загарбниками іноземної церкви.

Немає сенсу згадувати довгу історію поневірянь Української Православної церкви, її зпровінщення під владою Москви, але варто зрозуміти, на що перетворилася за цей час православна церква Московського патріархату.

Російський журналіст Аркадій Бабченко пише: «Російська церква Московського патріархату не є просто церквою, не є просто конфесією. Вона є засобом впливу, засобом однієї з гібридних воєн… Це — міністерство душі, державний інститут. І мати у себе на території (України. — Ю. Щ.) державне міністерство ворога-агресора — нелогічно і неправильно. Якщо в України вийде викоренити й викинути звідси всі російські інститути, то це буде чудово» («Эхо Москвы», 20.04.2018).

Російська публіцистка Юлія Латиніна, нагадавши про ганебний випадок — відмову священика УПЦ МП у Запоріжжі відспівувати нещасного хлопчика, який загинув внаслідок падіння на нього самогубця (бо хлопчик був хрещений у церкві УПЦ Київського патріархату), нагадує, що священики УПЦ МП неодноразово відмовлялися відспівувати бійців АТО, а також мали відношення до роздачі зброї сепаратистам у Донецьку. «Люди Гіркіна, — пише Латиніна, — до початку операції на Донбасі потрапили на територію України у складі православної місії. Ця церква — не православна, вона путінська… Вона просто тупо виконує завдання ідеологічного відділу ЦК. Сучасна російська московська церква дуже сильно підпорядкована саме московській державі і навіть просто московському тупо ФСБ».

Немає жодного сумніву, що незалежна держава, яка стала об’єктом військової, політичної, економічної, інформаційної та релігійної агресії з боку Москви, не має права толерувати будь-які зв’язки з ворожими загонами російської церкви.

Це — питання національної безпеки, а не суто «релігійне питання», як нам намагаються пояснити агенти Москви (їхні перекошені обличчя бачили на телевізійних екранах, коли вони намагалися блокувати трибуну Верховної Ради).

Ми читали апокаліптичні попередження про «неопалиму купину» одного видатного крадія народних багатств і за сумісництвом — невігласа у справах релігії, який лякав Україну лихими наслідками отримання статусу автокефалії з рук Константинополя.

Пам’ятаємо поіменно тих слуг бісівського «третього Рима» — К. Малофеєва та його поплічників в Україні, які несуть українцям винищення, сибірську каторгу, втрату історичної пам’яті, холопську залежність від Москви.

Даремні ілюзії, панове. Вам не вдасться зупинити невідворотну ходу історії.

Величезний масив імперської криги луснув, крига розкололася й почала танути під впливом змін світового клімату — часу свободи, гідності й кольорових революцій.