Про Гітлера і Войтилу

Останнім часом мене не залишає відчуття того, що світ живе за сюжетами Джона Фаулза. Мовби якийсь сценарист, невидимий (як у культовому колись романі британця «Маг») або й цілком осяжний (як у «Вежі з чорного дерева»), ставить свої п’єси, не запитуючи у акторів, чи погоджуються на визначені для них ролі.

Боронь Боже, моє враження аж ніяк не спровоковане казками про «всесвітній уряд» чи «глобальну змову». Радше, розумінням того, що все довкола вже колись було, кимось практикувалося і результат є передбачуваним.

Днями Львів переймався тим, що депутатка міськради від «Свободи», до того ж учителька історії, привітала у Facebook нацистського фюрера з уродинами. Була справедлива лавина обурених коментарів, мережеві експерти вправлялися у словесній еквілібристиці. Одне слово, потіха ще та… Я ж подумав, а чому, до прикладу, коли приходить чергова річниця уродин когось з гуманістів, тих, хто давав людству надію і віру, таких постів у Fb або немає, або є випадковими? Чому люди пам’ятають про зло, його носіїв та адептів, осіб, які власне є макабричним екстрактом зла, а не про людське, життєдайне і мудре?

Якось мені випало бути на захисті магістерських робіт студентів одного з гуманітарних вузів. Я, звісно, радів за молодь, яка володіє іноземними мовами, за те, що їй відкриті безмежні простори науки, що може читати все, що заманеться, бо у мої роки це було проблематичним. Однак я був вражений тим, що, чудово розбираючись у сучасних концепціях часу, просто-таки віртуозно трактуючи, до прикладу, «теорію струн», дехто не міг відповісти на елементарні питання. Зокрема, хто такий Іван Павло ІІ…

Днями, спілкуючись з Адамом Міхніком — легендарним польським журналістом, політиком, творцем газети «Wyborcza» (інтерв'ю з ним згодом з’явиться на шпальтах «Високого Замку»), — я зауважив у його словах ті ж перестороги і ті ж аналогії.

Я переконаний, що рушієм розвитку суспільства завжди була думка. Смілива, не скована цензурою, можливо, навіть парадоксальна, наразі незрозуміла багатьом. Такі речі продукує еліта — наукова, мистецька, релігійна, інтелектуальна. Її не завжди шанують, часом заплющують очі на висновки, часом воліють не помічати, часом підсміюються з її фантазій.

Ті ж, хто плекає хворобливі задуми опанувати владою, зробити її необмеженою (не суттєво, для чого: аби підкорити світ чи створити «осібний маленький рай»), завжди починають свою брудну роботу з розправи над елітою. Не важливо, як — кинувши її до концтабору чи організувавши загальне негативне налаштування до неї. Мовляв, ці «очкарики» («ботани», як тепер кажуть) нічого не продукують, живуть своїми фантазіями і розбещують ними трудовий народ.

Парадокс сучасного світу у тому, що на зламі поколінь, коли технології випереджають найсміливіші людські мрії, — маємо майже тотальний ігнор досягнень попередньої думки, зверхнє ставлення до фундаментальних речей, натомість безмежну довіру до хвилевого, «креативного», блискучого. Але часами порожнього, іноді навіть шкідливого. Світ, каже Адам Міхнік, накрила хвиля брутальності, агресивного невігластва і популізму. Люди бажають ілюзій, тому продавці цих ілюзій у тренді. Вони вміло жонглюють настроями обивателя, тиснучи на найболючіші точки його свідомості, апелюючи до найтемніших закутків його зворохобленої змінами душі. Вони пропонують простенькі рецепти для полагодження архіважливих справ — заборонити, знищити, залякати, виставити на загальне посміховисько, виштовхати незгодних на маргінес.

Володимир Путін, Дональд Тр амп, Сильвіо Берлусконі, Віктор Орбан, Ярослав Качинський… Вони прагнуть бути режисерами світових прем’єр, як демонічні персонажі Фаулза. І у них виходить. Гротексні комедії, криваві драми і цунамі брехні…

Тому у хаосі слів, обіцянок і неправди, мабуть, не варто запитувати: чому молоді люди знають про Гітлера і не хочуть знати про тихе, мудрее слово Кароля Войтили.