Передплата 2024 «Добре здоров’я»

Магія Різдва

На Святвечір уся сім’я має бути разом.

Багато з тих, кому у п’ятницю потрапить до рук цей передріздвяний номер “Високого Замку”, вибиратиметься в дорогу до батьківського дому десь у віддаленому селі. Привід навідатися туди саме зараз — більш ніж поважний: на порозі — Святвечір. Хай там що, але цього вечора вся сім’я має бути разом, у купці. Так віддавна визначено українськими звичаями. Потім, уже по святах, коли діти-гості роз’їдуться, теплий дух різдвяної домашньої оселі, магічна аура цих днів зігріватиме їх, даватиме сили увесь рік...

Наче кінострічку, пам’ять відмотує кадри далекого дитинства з епізодами Свят-вечора у рідній моїй Малинівці на Бережанщині. Від ранечку 6 січня мама із сестрою пораються на кухні, звідки струмують неймовірно приємні запахи. Пересилюючи спокусу завчасно зачерпнути з миски бодай ложку зготовленого добра, ми, хлопчурі, вибігаємо надвір. Передсвяточної роботи і для нас є досить. Носимо у відрах на коромислі воду з лісового джерела. Скубаємо зі стіжка сіно для худоби на найближчі три святкові дні. Прокладаємо у кучугурах стежку, щоб по ній завтра до нашої хати могли пробратися колядники і дитячий вертеп.

Але найперше беремо полотняну торбинку, сиплемо туди кільканадцять пригоршень збіжжя і з ним через дорогу, попри фігуру Святого Яна, біжимо до вуйка Сафата та вуйни Олюньки. У їхній стодолі є старенька дерев’яна ступа, в якій маємо “вопихати” (лущити) пшеницю для майбутньої куті. Ступа та — незвична, нагадувала нам чудернацьку дитячу гойдалку. Зерно у ній товкли не вручну, як всюди, а з допомогою... ніг. Вуйна зволожувала збіжжя, засипала його у видовбане в деревині заглиблення-черево, опускала туди  важіль з припасованим на кінці “товкачиком-молотом”. Ми вилазили на цю “штангу” і, переміщуючи вперед-назад вагу тіла, піднімали-опускали у жолоб із зерном цей “інструмент”. Робота, а заодно —  дитяча розвага. За кілька хвилин нашого труду з пшениці злазила її  луска. Вуйна кицкала-струшувала зерно у мисці, і луска, наче тополиний пух, відлітала набік. А ми знову за роботу. Трішки води до збіжжя, десяток рухів-погойдувань на ступі — і збіжжя для основної святвечірньої страви готове...

Мама ставить “вопихану” пшеницю варити. А нам наказує чистити волоські горіхи, у макітрі терти “до білого молочка” мак, дістає з комори мед. Бо яка кутя без них? На печі булькотить капуста з пшоном, шкварчить на пательні з киплячою олією цибуля. Пахне сушеними грибами, маринованим оселедцем, повидлом з дикої рожі, якою начиняють пампухи.

Сутеніє, і до кімнати вносять з морозу оберемок сіна-дідуха, під обрус-скатертину на столі по чотирьох кутах кладуть зубчики часнику. Викладають у тарелі всі святвечірні страви, збанок наповнюють узваром. У слоїк з пшеницею, який посеред стола слугує підсвічником, встромляють свічку-громовицю. Але поки що не запалюють її, сідати до столу зарано. Мама каже дати ліпшого, “дібрівного”, сіна корові-теличці у хліві, наказує мені взяти сокирчину і з нею обійти в саду кожну деревину. Я і без нагадувань знаю, як далі маю чинити. Нахиляюся до яблуньки чи то груші, сливи, тричі легенько стукаю по її стовбуру і щораз примовляю при цьому: “Вставай — не спи! Овочі роди!”. Довгий час дивувався: при чому тут “овочі”, якщо мало би йтися про фрукти. Але перечити старшим у такий день не наважувався. Згодом мама вповідала, що цими словами колись на Святвечір мій дід Іван, відомий в окрузі пасічник, “будив” сад — і він завжди добре зацвітав-плодоносив...

На вечірньому небі блимнула перша зірка, і це знак того, що всі ми, великі і малі, збираємося до столу. Звучить молитва. Літньо-медвяно пахне запалена воскова свіча, вслухаємося у мамине віншування “дай Боже ті свята добре провести і нових дочекатися”. А далі — святвечірня трапеза. Розпочинається магія, яку не передати  жодними словами.

Всі ми чекаємо її повторення найближчої суботи. Не велика біда, що цього разу, якщо вірити синоптикам, не буде снігу з легеньким морозом, які робили Різдвяні свята ще більш урочистими. Колядки звучатимуть не менш піднесено, ніж раніше. Столи будуть такими ж багатими. Головне — аби за ними нікого не бракувало...  

Схожі новини