«Агенти впливу» чи «корисні ідіоти»

О сьомій вечора сідаю в електричку, що їде до Чернівців. Лише три вагони, а народу на пероні — тьма-тьмуща. Нарешті знаходжу своє місце і розумію, що мені не пощастило.


Поруч вже всівся кремезний дядько і зайняв половину мого крісла. До речі, крісла у цих вагонах якісь дивні, ніби для дітей: маленькі і незручні. Мій сусід, розуміючи, що на двох кріслах ми з ним ніяк не помістимося, пропонує мені сісти навпроти нього на вільне місце. Чекаю, поки поїзд рушить, і побачивши, що претендентів на вільне крісло немає, сідаю. З цього моменту і до самих Чернівців рот у чоловіка не закривався. Усі чотири години подорожі я мусила вести з ним гостру дискусію про все на світі, відбивати його інформаційні атаки. 

Це виглядало приблизно так, ніби я потрапила на політичне ток-шоу на одному з російських пропагандистських телеканалів. Мій візаві з електрички методично і невтомно озвучував увесь набір кремлівських темників, пропагандистських антиукраїнських кліше: від збитого постулату, що після Революції гідності стало ще гірше, а українська влада — злодії та негідники, до критики Євросоюзу, де “40 відсотків геїв”. Коли я згадувала Росію, то чоловік мене перебивав словами: “Та що ви чіпаєте Росію, подивіться, що в Україні робиться...” А ще як мантру повторював, що Україні потрібен диктатор на кшталт Сталіна, що половину людей треба розстріляти,а владу і депутатів - усіх без винятку, і тільки тоді буде порядок. Коли я заперечувала, мовляв, нікого розстрілювати не треба, а треба будувати країну, де  працюватимуть закони, він нервувався і на підвищених тонах переконував, що демократія ні до чого доброго не приводить. Говорив він голосно. Принаймні піввагона нашу розмову чуло і уважно та мовчки слухало.

В якийсь момент я запідозрила, що він не просто переконаний у своїх більшовицьких поглядах чоловік, а й “агент впливу”. Бо кілька разів «відкручував платівку» назад і деякі тези повторював як по писаному. 

А тиждень тому я була у Києві. З вокзалу до готелю їхала  таксі. З перших секунд таксист почав нарікати на українську владу, критикувати її на чому світ стоїть. Говорив, ніби все правильно, і про корупцію, і про “любих друзів” Порошенка, і про дорогий долар, і про високі ціни, але між іншим почав переконувати мене, що даремно був той Майдан, що це все організували американці. Одне слово, Остапа понесло... Знову, як і чоловік з електрички, почав казати, що за Януковича було краще, а на сході України — громадянська війна, бо “Донбас треба чути”... Подібна розмова з іншим київським таксистом у мене була кілька місяців тому. Тоді я вирішила, що чоловік — типовий “ватник”, жертва російської пропаганди. Коли ж таких “жертв” на моєму шляху виявилось кілька (а я не так часто їжджу в таксі та електричках), то у мене виникає підозра, що це або організована ФСБ мережа агентів впливу, які мають сіяти у громадян України зневіру, або це так звані корисні ідіоти. Тобто люди, які завжди усім незадоволені, до усього налаштовані критично, особливо до влади, відтак мимоволі стають ретрансляторами російської пропаганди, яка потрапляє у благодатний ґрунт.

Українці не повинні ані на секунду забувати, що країна перебуває у стані війни. Нехай влада зі своїх, тільки їй зрозумілих міркувань, називає це АТО, насправді усі розуміють, що йде справжня війна. Оскільки війна гібридна, то один з її фронтів — інформаційний. Щодня йде інформаційна атака на українців. Через те, що російські пропагандистські телеканали заборонені, відтак впливу не мають, а відкрито діяти через українські ЗМІ ворог не може, використовується технологія “ОББ”: одна баба сказала.  Українців методично обробляють під час ось таких, здавалось би, невинних побутових розмов в електричках, маршрутках чи таксі. До випадкового знайомого і довіри більше (принаймні точно більше, ніж до політиків), і часу поговорити вдосталь. Та й, ніде правди діти, українська влада дає багато підстав для критики. 

Маніпулюючи болючими фактами, як-от високі ціни чи корупція, спекулюючи на невдоволенні людей своїм життям, можна легко настроювати українців спочатку проти “злочинної влади”, а потім і проти самої держави. Мета зрозуміла - посіяти зневіру і ненависть. Мовляв, ця влада ні на що не спроможна. І як продовження тези — Україна як незалежна держава теж ні на що не спроможна... Тут є тонка межа між справедливою критикою влади, без якої демократичної держави не побудуєш, і однобоким, тенденційним критиканством як елементом інформаційної диверсії.  

Коли стикаюся з такими дискусіями, чую розмови, що стало гірше жити, ніж за Януковича, кажу лише одне.  

Завдяки Революції гідності Україні вдалося вирватися з лап російської імперії, яка намагалася вкотре колонізувати Україну. Або, як вони кажуть, зберегти Україну у своїй сфері впливу. 

Кремль намагався (і досі не втрачає надії)відродити Радянський Союз у якійсь новітній формі. Спочатку затягнути Україну у Митний союз, систему колективної безпеки, надалі русифіковувати. А потім остаточно задушити в обіймах. Щоб розуміти, що нас чекало у майбутньому, достатньо подивитися на сьогоднішній Крим.

 Ті ж високі ціни і низькі зарплати, та ж корупція і відсутність справедливого правосуддя.  Але принципова різниця у тому, що сьогодні в України є перспектива європейського майбутнього (попри усі нарікання, країна поступово змінюється, просто ми хочемо, аби це робилося швидше). Якби три роки тому українці не вийшли на Майдан і не вигнали з країни московську маріонетку Януковича, то цей шанс було би втрачено. Якщо не назавжди, то надовго. 

Тож цінуймо те, що у нас є, що вдалося відвоювати. Зокрема і ціною тисяч життів наших Героїв.