Коли помре останній раб

На жаль, історія не знає умовного способу. Маємо те, що маємо. Першим всенародно обраним президентом України став Леонід Кравчук, а не В’ячеслав Чорновіл. І почалося будівництво нашої держави за зразком Росії, а не, скажімо, Польщі. З дикою, грабіжницькою ваучерною приватизацією, з тотальною корупцією і усіма «принадами», які вона породжує. Як гриби, виростали олігархи, що захоплювали за безцінь найпривабливіші фабрики, заводи, пароходи... Олігархи й досі, як п’явки, смокчуть кров з тіла України, особливо не переймаючись її станом. Ніхто із них не відгукнувся на заклик відомого американського політолога Збігнєва Бжезинського скинутись по мільярду на відродження України після Революції гідності. Ага, самі збідніли. 

І все-таки, як не старались наші керманичі, Росії в Україні збудувати не вдалося, незважаючи на значні успіхи на цьому шляху. Бо навіть Леонід Кучма, хрещений батько українського олігархату, зрозумів, що Україна - не Росія. Леонід Макарович не запитував, яку країну будувати, він знав: таку, у якій можна було б пройти між крапельками дощу і не змокнути (йому). Не зміг. Леонід Данилович не знав, тому на початках весь час запитував у парламенту: скажіть, що маю збудувати і я збудую. У Верховній Раді знали, але не сказали, натомість надали Кучмі усіх повноважень, які він хотів. Результат відомий: замість космічної ракети вийшов «Запорожець». А на цьому недолугому “Запорожці” далеко не заїдеш.

Українці двічі на Майдані зупиняли президентів, коли вони їхали не туди: у 2004-му під час Помаранчевої революції і у 2013-2014 роках - на Революції гідності. Якщо перший раз обійшлось без крові, то вдруге Незалежність вдалося відстояти життями героїв Небесної сотні. Ще одне підтвердження, що кожен народ платив за свою незалежність кров’ю. А ми сподівались у 1991-му, що ось нас минуло...

Коли ж у Кремлі зрозуміли, що Україна знову виривається з «братських» обіймів, Путін розв’язав «гібридну» війну, яку ми чомусь досі називаємо АТО. А то він образиться? За понад два роки війни і ми багато зрозуміли. З’ясувалось, що «братній» народ може захопити зі зброєю в руках українську територію, яку вважає, на відміну від усього світу, своєю. З’ясувалось, що «гуманітарна» допомога може бути у вигляді військових, що вбивають українців, у вигляді автоматів, танків, гармат... Одне слово, якщо маєш такого брата, ворог не потрібний. І це, можливо, найбільш важлива річ, яку зрозуміли українці, відстоюючи свою незалежність. Якщо б хтось до анексії Криму публічно сказав, що Росія може розпочати війну з Україною, його б назвали божевільним. На жаль, дуже дорогою ціною позбуваємось нав’язаних «братом» ілюзій і міфів. Та чи остаточно? За даними соціологічних опитувань (різні служби дають досить відмінні дані), від 17 до 43 відсотків українців (без окупованих територій) позитивно ставляться до Росії. Близько 45 відсотків опитаних ставляться негативно. Цікаво, що знайшлося навіть 8 відсотків українців, що добре ставляться до керівництва Росії, тобто до Путіна. Отже, народ хороший, у них тільки цар трохи поганий. Є над чим задуматися, чи не так? Не знаю, як вам, а мені неприємно було спостерігати за «братаннями» деяких українських і російських олімпійців у Бразилії. На Донбасі майже щодня калічать або вбивають наших хлопців, а тут «братське» обгортання прапорами. Скільки ще має загинути наших солдатів, аби частина українців позбулася «вати» в голові? 

Очевидно, що багато століть поневолення не могло не залишити глибоких слідів у свідомості українців. Мабуть, 25 років - замалий термін, щоб вичавити з себе раба. Для цього має бути спеціальна політика держави. Вона у великих муках лише зароджується.  Але я вірю в той час, коли помре останній раб.