У чому сила, Надю?

Враження від книжки Надії Савченко.


 Сила, як відомо, у правді. Тому, хто довший час називав себе “старшим братом”, доведеться вкотре у цьому переконатися. Це станеться, коли таємне вийде на поверхню, коли спаде колективна полуда з очей. Ці неминучі процеси прискорюють й такі відверті книжки, як “Сильне ім’я Надія”, написана у московській в’язниці. Її автор — легендарна Надя Савченко, офіцер української армії, льотчиця, незламна людина.

Віра Савченко презентує книжку сестри «Сильне ім’я Надія»

Цю книжку можна було б назвати щоденником, але це швидше за все — лист, звернення до співвітчизників, написане немов найближчому другові. З відкритою душею та безумовною щирістю. Здатність Наді говорити правду, нерідко дуже незручну, шокуючу, не обминаючи й себе, — ось на що читач неодмінно зверне увагу. Такі книжки стають документами епохи. Можна зі скрипом сприймати особливості авторського стилю (ет, там же ненормативна лексика!), проте накал відвертості розтопить будь-яку упередженість. Надія Савченко розповідає, не намагаючись нічого прикрасити. Про порядки в армії, що поступово сходила на пси, про Майдан — події на Грушевського та на Інститутській, про війну. Про те, що армія, яка “заробляє великі гроші на миротворчих місіях, вже мала б переозброїтися і одягнутися в усе нове, а вона натомість голою сракою світить”. “Наші вояки й надалі виконують миротворчі місії в Африці і ще багато де. Навіть не знаю, кому тепер і задати питання: якого чорта?! Наші вояки туди тікають від свого прямого обов’язку захищати свій народ! Заробляти бабло в кишені собі і корупційним генералам і чиновникам! Тоді як народ мобілізують!!! Кому це питання поставити? Кому? Та ж собі вже, напевне! Як члену Комісії з безпеки України і народному депутату! От тільки вирвуся з в’язниці!”...  

Як захоплюючий роман читається про те, як дівчина чотири роки добивалася можливості вступати до Харківського університету Повітряних сил на льотний факультет, про роки навчання і служби, про “три категорії жінок в армії”, службу в Іраку і в Бродах (далеко не рожеві спогади залишилися від бродівського періоду життя)... Про те, чому вона “заноза в дупі”, бо “все начальство від мене так здихатися хоче... Напевне, тому що не мовчу і не корюся... В кожній новій військовій частині моє рвіння, бажання і наполегливість служити сприймаються командирами зі словами: “Та мені б роту таких Надюх! Я б батальйон замінив!!!”, а закінчуються криками і мольбами тих же командирів: “Заберіть її! Вона непередбачувана!”.

За Надею шлейфом тягнуться легенди, вона сама про усе нам розповіла, сама узялася розвіювати міфи: де правда, а де брехня.  

Виписаний власний досвід у контексті сучасної історії сприймається як найсильніший літературний твір. Це дар — вміти говорити з кожним читачем, наче з близькою людиною. Без дипломатичних недомовок та вивертів Надя розповідає про себе, армію, полон, тюрму... Ні, розуміє читач, поглинаючи сторінку за сторінкою, таку людину не зламати. Вона з тих, яких можна вбити, але зламати - ні. Надя-войовниця усвідомлює, який у неї шлях, вона не вступиться.

Свого часу батьки назвали двох сестер Вірою і Надією. Їхні стосунки — це окрема “пісня”. “У чому сила, сестро?” одній у другої запитувати не доводиться. Не лише у правді, а й у глибинному родинному та духовному зв’язку між ними. Віра була з Надією і того дня, 17 червня 2014 року, коли сестра потрапила у полон. Так сталося, довго розповідати, краще почитати. Визначальний момент: Надя мала можливість першою вистрілити у противника, це був “хлопчисько років двадцяти” з автоматом на запобіжнику. “Перша думка була така: чи вартий мій полон його життя? Думка друга: метрів за 400 позаду поранені. Відійти далеко не встигли...”. За кілька сторінок авторка підсумувала: “Чому попалась? - Тому що дурепа необачна. І тому що вирішила: мій полон не вартий життя людини”. 

У війні врешті-решт перемагають ті, для кого людське життя — найдорожча цінність. Таку думку навіює книжка Наді Савченко, хоч як би цей висновок не видавався сумнівним. А про сестру Надя пише зокрема й таке: “У мене найкраща в світі сестра! Якби такі служили в українській армії, наша армія була б непереможна!!! Віра і досі не припинила боротися за моє визволення. Вона робить все можливе і неможливе! Перевертає світ, щоб вирвати мене із полону “тюрми народів” під назвою Росія!”. 

Днями Віра презентувала у Маріуполі книжку Наді. Прийде час — авторка це робитиме сама. Швидше б тільки їй опинитися на волі. Роботи попереду багато, вона сама про це пише у вступі до книжки.