«Стокгольмський синдром»: олігархів не любимо, але і без них не можемо?

Два тижні тому, напередодні виборів, я брала інтерв’ю у Михаїла Саакашвілі. Поміж іншого, він сказав, що “після виборів президент візьме ініціативу...”. Фраза була недоговореною. Тоді подумала, що йдеться про зміну уряду, бо розмова йшла у цьому контексті. Тепер розумію, що йшлося про інше.


Припускаю, що саме Саакашвілі надихнув Порошенка на рішучі кроки, зокрема і у боротьбі з олігархами. Затримання “правої руки” Коломойського — Корбана — з цієї “опери”. У  згаданому інтерв’ю Саакашвілі сказав: “Порошенко — перший серед президентів України, який справді не любить олігархів. Хоча всі кажуть, це неможливо, бо сам олігарх. Він їх не любить! Він, як президент, розуміє, що інтерес олігархів полягає у тому, щоб держава не була сильною. Їм не треба, щоб судді, прокурори, депутати, міністри служили всьому народові. Їм треба, щоб вони обслуговували тільки їхні інтереси”.

Мене не здивувало і не “напружило” затримання Корбана. У будь-якій іншій цивілізованій країні, де діють закон і право, такий діяч, як Корбан, давно би був ізольований від суспільства. Здивувала, навіть роздратувала, реакція значної частини суспільства на це затримання. Лідери політичних сил, політологи та журналісти один перед одним почали волати про “політичне переслідування” та “вибіркове правосуддя”. Ще трохи і почуємо: “Руки геть від Корбана!”. Спочатку вирішила, що це просто “шавки” Коломойського гроші відробляють. Бос сказав “фас”, ось і почали волати. Але у цьому багатоголоссі є і заява Тимошенко, і “Самопомочі”, і деяких, здавалось би, незалежних експертів. А може, справді, лише здавалося, що вони незалежні?.. Але ці “милосердні” настрої, на жаль, перекинулися на значну частину суспільства, і ось вже люди на базарах і у маршрутках почали повторювати про “політичні переслідування”.

Які, вибачте, політичні переслідування, коли Корбан ніякий не політик. Маскувальний костюм політика він натягнув на себе зовсім недавно. Як, втім, і костюм патріота. Разом зі своїм патроном Коломойським кон’юнктурно і прагматично вирішив, що патріотизм у потрібний момент може бути цілком вигідним. А потім його як тверду валюту можна  конвертувати. Та в певний момент, коли зрозумів, що футболка з написом “Жидобандерівець” не дає індульгенції, необачливо вийшов з образу патріота. Коломойський роками безустанно доїв Україну, став нечувано багатим, зокрема завдяки тому, що “принципово” не платив податків і досі не збирається цього робити. І коли йому “наступили на хвіст”, почав робити такі хвилі, що цей шторм почав загрожувати інтересам усієї держави. У політику, зокрема на останні вибори, його команда пішла виключно для того, щоб потім цими мандатами, як фіговим листком, прикриватися. А в разі чого горланити про “політичні переслідування опозиціонерів”. Саме це зараз і спостерігаємо. Ну, Корбана і його “групу товаришів” можна зрозуміти, але чому під цю дудку почала співати частина суспільства, яка ще вчора звинувачувала владу, що та не бореться зі знахабнілими олігархами. Тобто ще вчора були невдоволення, що влада нікого не рухає, мовляв, домовляється, а сьогодні чуємо скиглення, що “взяли” Корбана. При цьому дивний аргумент, мовляв, інших не “взяли”, а Корбана, бачите, взяли. То що, якщо інші, за ким тюрма плаче, ще на волі, то і Корбана треба відпустити. Нехай погуляє, поки усіх не арештують?

Звичайно, суспільство чекає на рішучу боротьбу з усіма корупціонерами і бандитами. Хотілось би, щоб всіх і одразу. І колишніх режимників, і теперішніх, незалежно від їхньої наближеності до прем’єра чи президента. Колись Порошенко так багатообіцяюче радив генпрокурору Яремі «посадити трьох друзів».  Але будьмо реалістами. Не так-то легко зробити масову зачистку в країні, яка просякнута знизу догори (чи навпаки) корупцією. Де взяти стільки чесних суддів, прокурорів, слідчих, аби одним махом вичистити ці “авгієві стайні”? Це не завдання одного дня, і навіть року. Але процес, схоже, пішов. І замість того, щоб сказати: “Нарешті!” і вимагати подальших рішучих і принципових дій, ми починаємо шукати якісь дивні і цинічні аргументи, аби, по суті, зв’язати владі руки. То нехай суспільство визначиться: чи воно хоче боротьби з олігархами, які, на мою думку, є найбільшим злом України, чи не хоче? Може, у нас  виробився такий собі “стокгольмський синдром”: ми олігархів не любимо, але і без них вже не можемо?