І ти, Бжезінський...

За останніми соціологічними опитуваннями, прихильників приєднання до Північноатлантичного альянсу в нас уже понад половина. А ще буквально кілька років тому “натовців” в Україні не було й третини... На зміну настроїв українців реагує нова влада: у парламенті хочуть скасувати позаблоковий статус держави, а на засіданні Україна-НАТО Київ офіційно повідомив Альянс, що повертається на євроатлантичний шлях... Усе б добре, але в самому НАТО, так виглядає, на Україну ніхто зараз не чекає.

Ні, звичайно, генсек НАТО Єнс Столтенберг підтвердив: як ми й обіцяли 2008-року на саміті в Будапешті, двері Альянсу залишаються для України відкритими. Подасте заявку — розглянемо... Але рішення щодо надання країні-заявнику бодай Плану дій щодо членства (конкретної “дорожньої карти”) приймає не генсек, а політики — лідери держав-членів Альянсу. Причому консенсусом... Нині цим консенсусом в українському питанні навіть не пахне.

До глав МЗС Німеччини й Франції, які нещодавно висловили своє негативне ставлення до вступу України в НАТО, приєднався Збігнєв Бжезінський — відомий американський політолог, колишній радник президентів США з питань національної безпеки. «Обмежений конфлікт може бути вигіднішим для Росії, ніж для нас, тому що може призвести до цілковитої руйнації української економіки і демократичної системи, — заявив автор знаменитої “Великої шахівниці” у Вашингтоні. — Що за таких умов членство в НАТО дасть Україні і що її присутність дасть нам?”.

Звичайно, точка зору Бжезінського усього спектру поглядів за океаном не відображає. Але зробити висновки про те, чого саме там бояться у разі вступу України до НАТО, зі слів Бжезінського можна. Так виглядає, що американські “українські” страхи цілком співзвучні зі страхами німецькими. “Для чого ще більше провокувати Росію, заявляючи про членство України в НАТО? — цитує директор Інституту світової політики Альона Гетьманчук запитання, яке їй задавали днями у Німеччині найчастіше. — Німці в принципі розуміють, що НАТО може дати для України. Але в упор не розуміють, що членство України може дати для НАТО, окрім війни з Росією”.

Головна причина небажання бачити нас у НАТО — імовірне збільшення ризику воєнного конфлікту, хай навіть “обмеженого”, з Росією. Своїми агресивними діями у Криму й на Донбасі Путін не лише налякав лідерів держав-членів НАТО, а й кинув їм нові виклики. Скажімо, у західних експертних центрах довго обговорювали так званий нарвський парадокс. Ситуацію російський опозиційний публіцист Андрій Піонтковський змоделював приблизно так: “Припустимо, “зелені чоловічки” Путіна зайшли крізь російсько-естонський кордон до естонського міста Нарва, де більшість населення — етнічні росіяни. І ці чоловічки ставлять нові прикордонні стовпи, бо “НарваНаша”... При цьому Путін погрожує: якщо НАТО втрутиться, завдамо ядерних ударів по двох східноєвропейських столицях... Як діятиме Альянс?”

Згідно з принципом “усі за одного”, НАТО мало би вступитися за маленьку Естонію. З іншого боку, ризикувати ядерною війною в Європі через крихітну Нарву, яку на мапі не знайдеш, зовсім не хочеться...

Із “нарвським парадоксом” начебто впоралися. У відповідь на ядерний шантаж Путіна (реальний чи блеф, не так важливо) у НАТО вирішили розмістити у країнах Східної Європи, в тому числі у Балтії, американські війська. Хоч небагато, зате на постійній основі. Тепер “маленька переможна ядерна війна” Путіна автоматично означатиме велику війну з Америкою. Про яку в Росії напевно не мріють... Але з багатьма схожими “парадоксами”, які стали б можливими в разі вступу України до НАТО, на Заході справу мати не хочуть. Не тому, що не дали би собі ради... Просто це зайвий клопіт, а значить — зайві (і то чималі) витрати.

Як це не прикро, для західних критиків української інтеграції в Європу найкращий варіант вирішення конфлікту на Донбасі — надовго “заморозити” його. Так, і щоб війни “справжньої” не було, і українські прагнення до ЄС і НАТО можна було якомога легше “відшити”. Мовляв, ви спочатку наведіть порядок на своєму сході, а вже потім, можливо, коли-небудь...