Хто біду знає, той їжі не залишає
Є такий вже старий анекдот. На фуршеті усі об’їдаються, наче з голодного краю, лише один не їсть. “А ти чого?” – дивуються. “Я не голодний”, – відповідає той. “Ну ти чисто як тварина!”
Тварина, вважається, понад міру не їсть. Але це правило стосується не усіх представників фауни. Вовк, скажімо, при вдалому полюванні може заковтнути кілька кілограмів м’яса. Перенести здобич у шлунку, відригнути й сховати зайве на потім.
Але я зараз про тих, хто вміє наїстися “про запас”.
І то не дикі звірі, а домашні котики-песики. Зазвичай ці ненажери — знайди з вулиці, що вийшли з голодного дитинства, бо хто біду знає, той їжі не залишає...
Одного разу нам довелося у селі годувати кота, що мав репутацію ненажери. “Він їстиме, скільки даватимуть”, — попередили мене. Носик, так звали кота, виглядав як кіт, що недоїдає. Хирлявий, гостра мордочка, живіт втягнутий. Ще майже кошеня. Він пронизливо заверещав на порозі і кинувся вилизувати банку з-під шпротів, куди господарі ледве встигли накришити великий кусень хліба. Носик вмить усе виїв і з гуркотом ганяв порожню бляшанку ґанком. Господиня відігнала його, а у бляшанку поклала великий голубець, що залишився від вечері, ще й зі сметаною. Кіт заходився поглинати “друге”. Голубець зник, немов не було. Але у кота ентузіазму не поменшало. Він ретельно облизався і знову вимогливо заверещав щосили, немов не його тут щойно пригощали.
“Йому стане зле”, — попередила я. “Неодмінно стане, — сказала господиня, — якщо ми йому більше нічого не запропонуємо. Він їсть, скільки дають”. І він справді з’їв два вареники з сиром, а тоді ще кусень хліба з маслом. Голос його набув ліниво-байдужої тональності, але він і далі просив ще. “Йди вже!” — господиня махнула на нього рушником, і Носик неквапом рушив на вихід, у дверях озирнувся: оце й усе? Він був схожий на кульку на тоненьких ніжках. Застиг на порозі упівоберта, подивився на нас з докором (на фото). На нахабній мордочці — ані натяку на вдячність.
А днями трапилася інша історія. Знайомий пес на ім’я Бумер (на фото) тієї ж “породи”: скільки не годуй, все одно голодний. Господарі його на ніч спускають з ланцюга. Але тієї ночі він з подвір’я втік. А у хаті під лісом інша господиня начистила три кілограми карасиків, чекала на завтра гостей. Майже повне пластмасове відро голів, тельбухів та луски виставила за двері, щоб не ходити вночі по подвір’ю. А зранку вийшла на ґанок — і вклякла. Відро чисте-чистюсіньке, вилизане до денця. Хтось з лісу приходив, вирішила вона...
Правду дізналася, зайшовши до односельчан у якійсь справі. “Що це з вашим Бумером?” — здивувалася. Той навіть не привітався гавкотом, лежав на боці, з роздутим животом, сонний та вмиротворений. Побачивши сусідку, обома лапами затулив собі очі. “Та от, — пояснила господиня, — десь нажерся...”. “Бумере! — засміялася сусідка. — То це ти риб’ячі тельбухи повиїдав? Ціле відро! І як ти почуваєшся?”. Бумер щільніше притулив лапи до морди. Добре він почувався, хоча й з домішком провини. Не треба було таку смакоту залишати за дверима...
