Хто біду знає, той їжі не залишає

Тварина, вважається, понад міру не їсть. Але це правило стосується не усіх представників фауни. Вовк, скажімо, при вдалому полюванні може заковт­нути кілька кілограмів м’яса. Перенести здобич у шлунку, відригнути й сховати зайве на потім.

Але я зараз про тих, хто вміє наїстися “про запас”.

І то не дикі звірі, а домашні котики-песики. Зазвичай ці ненажери — знайди з вулиці, що вийшли з голодного дитинства, бо хто біду знає, той їжі не залишає...

Одного разу нам довелося у селі годувати кота, що мав репутацію ненажери. “Він їстиме, скільки даватимуть”, — попередили мене. Носик, так звали кота, виглядав як кіт, що недоїдає. Хирлявий, гостра мордочка, живіт втягнутий. Ще майже кошеня. Він пронизливо заверещав на порозі і кинувся вилизувати банку з-під шпротів, куди господарі ледве встигли накришити великий кусень хліба. Носик вмить усе виїв і з гуркотом ганяв порожню бляшанку ґанком. Господиня відігнала його, а у бляшанку поклала великий голубець, що залишився від вечері, ще й зі сметаною. Кіт заходився поглинати “друге”. Голубець зник, немов не було. Але у кота ентузіазму не поменшало. Він ретельно облизався і знову вимогливо заверещав щосили, немов не його тут щой­но пригощали.

“Йому стане зле”, — попередила я. “Неодмінно стане, — сказала господиня, — якщо ми йому більше нічого не запропонуємо. Він їсть, скільки дають”. І він справді з’їв два вареники з сиром, а тоді ще кусень хліба з маслом. Голос його набув ліниво-байдужої тональності, але він і далі просив ще. “Йди вже!” — господиня махнула на нього рушником, і Носик неквапом рушив на вихід, у дверях озирнувся: оце й усе? Він був схожий на кульку на тоненьких ніжках. Застиг на порозі упівоберта, подивився на нас з докором (на фото). На нахабній мордочці — ані натяку на вдячність.

А днями трапилася інша історія. Знайомий пес на ім’я Бумер (на фото) тієї ж “породи”: скільки не годуй, все одно голодний. Господарі його на ніч спускають з ланцюга. Але тієї ночі він з подвір’я втік. А у хаті під лісом інша господиня начистила три кілограми карасиків, чекала на завтра гостей. Майже повне пластмасове відро голів, тельбухів та луски виставила за двері, щоб не ходити вночі по подвір’ю. А зранку вийшла на ґанок — і вклякла. Відро чисте-чистюсіньке, вилизане до денця. Хтось з лісу приходив, вирішила вона...

Правду дізналася, зайшовши до односельчан у якійсь справі. “Що це з вашим Бумером?” — здивувалася. Той навіть не привітався гавкотом, лежав на боці, з роздутим животом, сонний та вмиротворений. Побачивши сусідку, обома лапами затулив собі очі. “Та от, — пояснила господиня, — десь нажерся...”. “Бумере! — засміялася сусідка. — То це ти риб’ячі тельбухи повиїдав? Ціле відро! І як ти почуваєшся?”. Бумер щільніше притулив лапи до морди. Добре він почувався, хоча й з домішком провини. Не треба було таку смакоту залишати за дверима...